20

«Я знову залишилась у свій вільний день в будинку. Бо минулого разу, три тижні тому, тітонька сказала, щоб я не навідувалась до неї щоразу, як маю вільний час. І що я повинна звикати бути сама. Здається, їй не подобається моє нове плаття, в якому я ходжу в церкву. А може, і не в платті справа. Може, їй здається, що я аж занадто вибилась в люди. 

Вчора вихідний був у Луїзи, вона ходила на ринок, купила одяг і білизну, майже нові, і похвалилась, що це на майбутнє, на посаг. А тоді спитала, чи намалюю я їй на куточках речей літеру «Л», красиво, з квіточками, так, як навчилась. Звісно ж, я намалювала. І допоможу їй вишити, якщо знадобиться.

І от я згадала, що досі ж не написала про той день, коли пан генерал подарував мені гроші і сказав купити записник і писати!..
Того вечора я прийшла в будиночок, де живуть старі солдати, і принесла їм тютюн і ще всякі дрібниці, по які мене посилали до крамниці. Зайшла до вітальні… там разом із нашими сидів чоловік, якого я тут ще не зустрічала. Він був в Парижі проїздом і йому треба було написати лист родичу, але до ладу писати не вмів. І допомогти йому теж ніхто не міг. Бідний, він дивився з таким болем! Я і сказала, що ходила до церковної школи, можу спробувати.

Як на мене дивились! Наче я якийсь неймовірний подарунок принесла. Звільнили місце за столом, принесли папір, чорнильницю, перо… Мсьє Жорж почав диктувати, і я виводила літери, повільно, потроху пригадуючи, як це все робиться. Пальці швидко втомлювались, наче це була якась важка робота. А іноді я зовсім забувала, як ведеться лінія…  Виходило не дуже гарно, наш кюре добряче відлупцював би мене лінійкою по пальцям, якби побачив, як я пишу. Та все одно мсьє Жорж радів. 

Раптом відкрились двері. Зайшов пан генерал, а слідом за ним - П'єр, з пляшкою вина. 
- Мені сказали, що Жорж з сьомої напівбригади тут. Живий! – радісно вигукнув пан. – За це треба випити.

У чоловіка затремтіли руки, він ледь не заплакав.
- Ви… ви мене пам'ятаєте, генерале?

- Як і всіх, з ким починав служити. Ти сумнівався? – пан сів за стіл поряд з ним. 

- А стільки часу минуло… - мсьє Жорж похитав головою. – Мене так поранили в Австрії… я вже думав, що мені кінець. Довгенько поневірявся… та!.. нема що й розповідати…

Тим часом П'єр приніс келихи, став наливати вино. І тоді пан генерал помітив лист. Я зіщулилась: а раптом буде сердитись? За те, що я тут сиджу і пишу, замість того, щоб далі бігати по дорученням… чи що пишу криво…

Але, поглянувши, він тільки сказав:
- Ти допомогла, Люсіль? 

- Т-так, пане… - я боялась дивитись на нього.

- Розумна дівчинка, мадам Герен правильно зробила, що прийняла тебе.

А наступного дня, коли я подала каву йому в кабінет і мала вже вийти, він зупинив мене:
- Почекай, -  дістав монету з шухляди, і поклав на стіл. Рівненько, обережно… не так, як гості, буває, кидають дрібничку прислузі.  – Візьми. Купи собі записник і пиши, тобі це згодиться. Ти можеш більше, ніж просто бігати по дорученнях чи мити підлогу. 

Не знаю, чому він так сказав… і мабуть же, це він вирішив, щоб його матінці я прислужувала, а не хтось ще?
А ще я знову згадую, як він говорив зі мною тоді, як я ішла з церкви. Якщо йому так сумно і тяжко, чому ж він не розповів матері?.. або дружині?.. та й друзів у нього чимало…

Я так подумала, а потім замислилась: чи розповіла б я комусь, що мене бентежить? 
Тітоньці Жюлі точно не сказала б, вона і так боїться, щоб я її не зганьбила. Святий отець, коли я ходила сповідатись, питав мене майже те саме, що тітонька: чи я слухаюсь господарів, чи не говорю зайвого. А як я сказала, що ні, відмахнувся, наче від комахи. «Хороша дитина, йди з Богом, відпускаю тобі гріхи». На тому й усе. 

От якби мама була жива! Якби була десь тут, служила десь поруч…
Хоча…я згадую маму… я знаю, що вона любила мене – як же інакше може бути? Та майже не пам'ятаю, щоб ми розмовляли. Просто вона завжди кращий шматочок їжі залишала мені… 

Ні, я не знаю, як би розповіла мамі…».

Далі було закреслено. А літери на сторінці були розмиті, наче залиті краплями води.
Мабуть, Люсіль плакала.