19

«Коли Луїза побачила плаття, сказала:
- Ти тільки не здумай продати їх в Тамплі. В темному можна в церкву ходити. А світле... загорни гарненько, і сховай в скрині. То буде тобі на весілля!

Я мовчала. А вона обережно торкнулась гладенької тканини, яка виблискувала у світлі свічки, і поцікавилась:
- Тобі хтось подобається? 

-  Я й не думаю про таке, - я зітхнула. - Рано ще. В мене нема посагу, і тітка Жюлі сказала, щоб я сама відкладала... з платні... 

Слова звучали як з тих повчальних історій із альманаху, які я читала пані-матінці. Там завжди хтось з кимсь не міг одружитися, бо не було посагу чи ренти, але за доброчесність і працьовитість приходив на допомогу багатий покровитель.
В житті, мабуть, так не буває. 

- Якщо людина хороша, і тебе полюбить, то й так покличе заміж! - впевнено відказала Луїза. - Он, Сезар не забуває Івонну, все чекає, коли вона з дому виходитиме. 

- Мабуть, ти права, - погодилась я. - Ну добре, вже пізно... пора спати».

«Я знову зустріла пана генерала... коли йшла до церкви. 
Він був в тій же самій білій сорочці і темно-синьому жилеті з золотою вишивкою, що й вчора, тільки вчора був веселий... вчора знову приїжджали гості, грали в карти, сміялись... а сьогодні знову ходив тією віддаленою алеєю, і очі були примружені і червоні, наче від пилу. Мабуть, ще й не лягав спати. 
Я вклонилась, зіщулившись, наче намагаючись стати непомітною. Мені здавалось, що дарма я послухала Луїзу і залишила собі те плаття... я ж не панянка якась...

- Люсіль, - м'яко сказав він. – Ти ідеш молитися? 

- Так, пане, - я низько схилилась в реверансі. – Всі ще сплять. Я встигну повернутись, пане.

Він коротко засміявся, але схоже, йому зовсім не було весело. 
- Я не про те. Скажи, невже тобі стає легше, коли ти молишся? 

- Стає, пане, - відповіла я, не підіймаючи очей. 

- А насправді там на небі нікого нема. І ніхто не почує наших слів. Все обман. Більшість людей говорять неправду. Священики теж…

Він знову говорив наче не зі мною, а з кимсь невідомим. І в голосі звучав такий біль… а я не знала, як допомогти… я ж всього тільки служниця… що я можу знати? 

Пізніше, коли всі слуги разом обідали на кухні, Жак пошепки і постійно оглядаючись розповів, що пан не так давно виїжджав в палац до першого консула. А коли повернувся, приймав гостей, веселився, але пив більше, ніж звичайно…».

Оля відклала телефон в сторону. Екран ще мить м'яко світився. 
Повела плечами, ніби стряхуючи з себе вологість і прохолоду ранку, хоча тепер була літня спека.

Яке ж знайоме відчуття, коли думки сплутуються, емоції вирують, а ти не знаєш, чим зарадити.
І коли бачиш, як дорога тобі людина страждає.

Це болить навіть тоді, коли ти можеш підійти, обійняти, розпитати, що сталось. А в бідної дівчинки і того не було. Навіть не в статусі справа… одружений чоловік – табу.

Тут же прийшла думка: про це можна написати. Слова складались самі собою. Вона відкрила текстовий документ, і, коли надрукувала першу фразу, минуле вже не значило нічого. Забулись всі образливі слова, і вона була вже не в своїх спогадах, а в тому ранку, коли Люсіль ішла по алеї в темно-зеленому платті, ніяковіючи від того, що виглядає інакше.

- Чим таким смачненьким пахне? Вааау… - переступивши поріг, Ярослав зупинився, прикрив очі, насолоджуючись запахом. Вигляд у нього був трохи втомлений, але щасливий, наче втома від вправ проганяла важкі думки і роздратування на систему і звітність.

- Рамьон. Трохи підігрію, і можеш ласувати, - Оля підійшла до нього, обійняла, потерлась щокою об його щоку, коротким звичним рухом. 

- Ух ти! – захоплено вигукнув Ярослав. – Та в тебе натхнення…

- І не тільки на це, до речі. Тестове завдання майже зробила, - похвалилась Оля і відступила на крок. – А ще, як погортала щоденник, такий прикол знайшла! Вже і переклала, хочу тобі скинути. 

- Смієшся, значить, все добре. А тестове мені потім покажеш?

- Покажу-покажу, тільки спочатку поїж, - Оля ласкаво провела рукою по його волоссю. – А то знаю я тебе. То «ще трохи посиджу», то «тікток погортаю», то кава і тістечко до кави.

- Ну кицюююнь! – він піймав її в обійми. 

Оля знову пригорнула його до себе. Застигла на мить, вслухаючись в розмірене биття серця.
«Як добре, що ми можемо бути разом… що ніхто і нічого не забороняє любити… що не як в ті часи – полюбиш не ту людину, і це майже вирок». 

А після вечері вони сиділи на дивані, обійнявшись, і сміялись над неочікувано теплою і милою історією. 

«Пані раптово захотілося скуштувати ананас. І кілька тижнів пан шукав, де його купити, бо вони навіть у теплицях не поспіли. Вчора його не було вдома цілий день, і тільки надвечір він приїхав і привіз той дивний фрукт. Маргарита одразу пішла почистити його і нарізати на шматочки. А через якийсь час знову з'явилася на кухні і сказала:
- Пані трохи спробувала і звеліла викинути, бо пахне неприємно і кислий. 
Ніхто навіть не почав шепотітися про капризи панів, хоча така рідкість ой як дорого коштує: всім відомо, що якщо у вагітної є примхи, значить, все добре. А якщо немає, значить, щось не так.
І я теж з'їла шматочок ананаса! Він справді кислуватий, але зараз мені сподобався».

- Пам'ятаєш, як Наташа хотіла краденого шашлика? – весело згадав Ярослав.

- Ага, бідний Сашко, - Оля теж повернулась думками до вчорашньої поїздки на природу. - Хоча я ніколи не подумала б, що раніше вважалось таким хорошим знаком, що вагітна вередує. 

І вона задумалась, а тоді додала:
- Як старих вредних бабусь послухати, так колись «раніше» люди не вередували, не скаржились, все так стійко переносили...

Ярослав постукав пальцями по бильцю дивана, наче спогад дратував його і досі:
- Угу, як я був малий, дідусь часто цитував мені якусь маячню про «цвяхи робити б із таких людей». І розказував, що в його школі читали діти. Про те, як люди терпіли всякі випробування, і з ними потім нічого не було.