18

Оля готувала неквапливо, без поспіху, знаючи, що час ще є. Ніж ритмічно, з тихим клацанням, торкався дошки, коли вона нарізала овочі. В каструлі кипіла вода. Оля відкинула пасмо волосся з щоки тильною стороною зап’ястя, і гаряча пара торкнулась шкіри. Імбир різко вдарив у ніс, змусивши на секунду примружитись.
Було так спокійно готувати на самоті, в тиші. Тетяна Федорівна пішла в гості, а Ярослав - у спортзал. Поки вони повернуться, в неї вже буде готова цікавинка.

Звісно, вона готувала рамьон не так впевнено, як дівчина на відео. Проте старалась. Пахло смачно. Імбир, трохи перцю, соус… А який ситний м'ясний бульйон...
Оля взяла ложку, обережно попробувала. Глибоко видихнула, потягнулась. Мм, смакота яка… Ясь буде в захваті. 
Кажуть, це і для здоров'я корисно. Сил додає.

Тільки-но вона вимкнула плиту і зібралась порізати зелену цибулю, щоб потім прикрасити страву, як мелодійно задзвонив телефон, і на екрані висвітилось: «мама».
Оля поспіхом витерла руки об рушник, натиснула «прийняти дзвінок» і бадьоро вигукнула:
- Привіт, мам! Як ти? 

У трубці чути було фоном приглушену, медитативну музику, яку мама слухала, коли після зміни трохи починали здавати нерви. І Оля одразу згадала, як тоді вдома пахне ароматичними паличками з солодкуватим запахом шоколаду або ванілі. 

- Добре. Поспала після чергування... - мама позіхнула. - З Сашею розминулась, я приїхала з роботи, а він пішов на добове. 

- Ох... - видихнула Оля і сперлась стегном об кухонний стіл. 
Все як завжди... таке воно, життя лікарів.

- Та не охай! - мама засміялась. - Мені таку каву подарували! Забігай на днях, як буде час. Ти повинна спробувати. З твердим сиром взагалі райська насолода, куди там «Баунті». 

- Може завтра заскочу, якщо завалу не буде? - запропонувала Оля, і мимовільно стала поправляти чашки, які трохи нерівно стояли на полиці. 

- Давай. Або краще я зайду. Я дуже смачний сир купила, кольоровий... фіолетовий гостренький, незвичний такий, - похвалилася мама, і раптом змінила тему: - Оо... а я забула тобі розповісти... ще на днях чула! Макс одружився. 

Оля так і застигла з чашкою в руці. Глянула в вікно. Вдихнула, видихнула, а тоді розсіяно відповіла:
- Мгм, добре... Передавай йому привіт. Скажи, що я бажаю йому щастя. 
Навіщо ворушити минуле?..

- Ясь мені подобається, звісно, він і симпатичний, і добрий... – обережно продовжила мама. - Але все ж шкода, що в тебе з Максимом не склалося.

- Ну що ж, мам, так вийшло. Серцю не накажеш, - вона поставила чашку на місце, зім'яла серветку в руці, просто так, без потреби, щоб чимсь зайняти руки. – Ми надто різні. 

- Може, й так, - трохи неохоче погодилась мама. – Але ж, якби ти вийшла за нього заміж, я б була впевнена, що в тебе є все. Ти жила б, як королівна.

- Щось я жінкам з королівських сімей не дуже заздрю, - хмикнула Оля. – Сотні обмежень, кожен крок як під мікроскопом… золота клітка! А Максим завжди говорив, що не хотів би, щоб його дівчина десь працювала. Він звик, що весь світ обертається навколо нього. 

- Але ж будинок він купив шикарний! – все ще з захватом, вигукнула мама. - Три поверхи. Кухня, як в серіалах… 

Оля глянула на шафку, за прозорими стінами якої виблискували тарілки, на стільці з в'язаними подушками і масивний дерев'яний стіл, трохи потертий від часу – але скільки розмов, скільки щасливих хвилин за ним пережито.
- Мене і наша кухня влаштовує. До речі, я рамьон приготувала.

Якийсь час вони поговорили про дрібниці, начебто і мило, але Олі стало якось неспокійно на душі. І вона підсунула стілець ближче до вікна, і відкрила щоденник на телефоні. Просто погортати, що буде далі, не думаючи ще ні над перекладом, ні над тестовим розділом.

«Пані-матінці не подобаються плаття по нинішній моді. Пан і пані колись вмовили її пошити хоч два, у найкращої модистки, але вона тільки в денному темно-зеленому з'їздила кілька разів в гості, і блакитне вдягла в Оперу. А сьогодні вранці сказала:
- Я ніколи не звикну до того, що зараз носять… не для мене це! Хто таке придумав, щоб талія була хіба що трохи нижче шиї? Люсіль, допоможи мені вдягти синю сукню.

- Так, пані, - я схилилась в реверансі, а тоді зашнурувала їй корсет і дістала з шафи ту саму, улюблену її сукню, яка підкреслювала талію.

Жанна розповідала, раніше було модно так. Щоб спідниці пишніші, ширші, рух повільніший… щоб талія здавалась вузенькою. Наче ти статуетка. Або картина в рамці.

- Після сніданку поїдемо по тканину, і нехай Жанна пошиє як слід, - пані-матінка сіла біля дзеркала, і я стала розчісувати їй волосся. 
Обережно розчесати, від заплутаного до рівного,  потім заплести в косу, потім – чепчик зі стрічками. Все звично, як завжди… А тоді вона продовжила: - Ті два візьми собі, Люсіль. 

Я застигла.
- Я н-не можу, пані… вони такі дорогі…

- Це для молодих, - зітхнула вона, трохи засумувавши. – Юним все до лиця, навіть така жахлива мода!»

Жахлива мода! Оля засміялась.
Згадала, як Тетяна Федорівна розповідала про школярів: «І що вони носять! Штани – широчезні. Кофти – в одну таку ще дві людини вмістяться! Взуття на високій платформі… я, звісно, нічого не кажу. Головне, щоб вчилися. Але ж не розумію, як таке може подобатись».