17

- Ти така дивна… - повернувшись з ринку, Луїза поклала в скриньку якусь дрібничку і затрималась, помилувавшись стрічками і каблучками, які там вже лежали. -  Нових стрічок собі не купляєш! І невже не хочеш проколоти вуха? Купила б собі хоч дешеві сережки в Тамплі, а вуха тобі Анунціата проколе. Вона вміє! Буде зовсім не боляче… - швидко говорила Луїза перед сном, ховаючи в скриньку дрібнички, які купила, коли ходила на ярмарок.

Люсіль сиділа на краю ліжка, повільно розчісуючи волосся перед тим, як на ніч заплести в косу. Пані-матінка, коли Люсіль зачісувала її, навчила: «Слід проводити щіткою рівно сто разів, тоді волосся до самої старості буде слухняним, не випадатиме і не сивітиме». От і вона рахувала: раз, два, три… на мить зупинилась і опустила гребінець. 
- А для чого мені прикраси, Лу? 

- Щоб бути гарненькою! – Луїза навіть здивувалась. - Темно-фіолетове було б тобі до лиця, і дуже гарно виглядало б разом із цією твоєю новою сукнею. Ти ж тепер не абихто, старшій пані прислужуєш… могла б…  чи тітка в тебе гроші забирає?

- Н-ні… - та й справді, половину платні за свій перший місяць у будинку Люсіль віддала тітці, та прийняла, але сказала: «далі будеш сама розпоряджатись грішми… май на увазі, краще тобі відкладати щось на заміжжя… бо я тобі не мати, влаштовувати твою долю не буду, і так достатньо для тебе зробила». Вона продовжила розчісувати волосся, але вже не рахувала. – Я не знаю, Луїзо. Навіщо мені? Мені й так добре.

- От папір ти купила, а це ж майже півдня роботи… - прошепотіла Луїза. – Хоча, я здогадуюсь…

Люсіль напружилась, сильніше стиснувши гребінець в руці. 

-  Ти хочеш вміти малювати такі ж гарні візерунки для вишивки, як стара пані? - мовила Луїза, задоволена здогадкою. – Це розумно. В житті знадобиться.

Люсіль почервоніла. 
А Луїза вела далі:
- В тебе мило виходить. Що то за візерунок вчора був? Ну, коли ти біля підвіконня сиділа. Літера «А»? 

Серце забилось сильніше, до болю. 

- Я ж тобі кажу, виший для Анунціати хусточку і подаруй! – засміялась Луїза. -  А вона тобі проколе вуха. Будеш така красуня!..

- Я подумаю… - Люсіль зітхнула.

Те, про що в домі ще не говорили, але вона знала, гнітило її. Хоча чому? Це ж радісна новина. Пан наче на крилах літає! І так посміхається… 

Люсіль заплела косу, лягла в ліжко і заплющила очі. Луїза нарешті вляглась, і стало тихо. 

Коли він приходив до матері, Люсіль бачила його зовсім близько… бувало навіть, він сидів на килимі, вклавши голову матері на коліна, а та гладила його по волоссю і говорила: «Ну що ти робиш, Андош? Ти ж вже не маленький! Дорослий чоловік, скоро будеш батьком…». Але в голосі її звучало таке тепло…

«Пресвята Діво Маріє, захисти мене від грішних думок», - подумки молилась Люсіль, не відводячи очей від рукоділля. 

Але ось вона лежала в ліжку і згадувала… і по щоці покотилася сльозинка.