Люсіль сиділа на табуретці біля крісла пані-матінки, вишиваючи покров на молитовник. Їй вперше дали такий гарний темно-синій шовк, важкий і гладкий, і золотисті нитки, і в неї кінчики пальців тремтіли від думки, яка ж це важлива і складна робота! Хай навіть пані сама намітила візерунок, і всі шви були знайомі… але ж то на льоні чи бавовні… а це шовк!
Яскраво сяяло сонце. Крізь відкрите вікно було чути запах квітів і трави з саду. Люсіль згадала дім, польові квіти… цікаво, чи вийде якось вишити польову квітку на хустці? Треба буде, мабуть, попросити Жанну показати.
Раптом тишу порушили швидкі кроки. Люсіль не підняла голову, але відчула – як завжди відчувала.
Двері відчинились, і в кімнату зайшов генерал. Опустився на коліна біля матері і притулився до неї, як дитина. Рух був таким різким і водночас таким… простим… що на мить ніби все змінилось.
- Мамо! Я хочу дещо сказати… тільки поки нікому не кажіть… ми ще й самі не впевнені… мабуть, Лоретта при надії!
- Слава пресвятій Діві Марії, вона почула мої молитви. Яке щастя, Андош, яке щастя! – жінка обережно, легко торкаючись, погладила сина по голові.
- У нас буде дитина! – він піймав її руку. – Все ж буде добре?
«У нас». Ці слова відгукнулись у Люсіль десь глибоко й глухо.
- Звісно, синку, - спокійно відповіла пані. - Я ж народила і виростила вас трьох. Так Богом дано, щоб у кожного були сім'я, діти.
- Мамо, ви ж не поїдете від нас?
- Залишусь, скільки потрібно. Дитя моє… ти армією керував, перший консул тобі столицю довірив… а коли йдеться про твою дружину і дитину, ти все одно біжиш до мами! – жартома сказала пані.
- За себе я ніколи не боявся. А за Лоретту боюсь! – він дивився їй в очі.
- Я молитимусь, щоб у вас народився здоровий хлопчик.
Люсіль вколола палець голкою, але не видала себе ні словом, ні рухом. Швидко знайшла шматочок тканини в кишені фартуха, і притулила до ранки, щоб кров не заплямувала шовк. Бо найважливіше, щоб не лишилось сліду…
Про це ще ніхто не повинен знати. І вона мусить мовчати, наче її і не було в цій кімнаті. Але чомусь їй так боліло серце, і кров билась в скронях, швидко і важко.
Від того, що вона хотіла отак легко торкнутись блискучого золотистого волосся і відчути, чи таке воно на дотик, як цей шовк, який вона тримає в руках? Від того, що вона навіть не може дивитись на пана, тільки підглядає крадькома, з-під вій?
Його обличчя здавалось осяяним світлом, як обличчя святих в церкві.
Сама ця думка здалась Люсіль жахливо гріховною.
…Опівночі Луїза вже лягла спати, а Люсіль ще стояла на колінах і шепотіла слова молитви, гаряче благаючи пресвяту Діву направити на вірний шлях. Руки тремтіли. Свічка тихо потріскувала. Слова плутались. «Пресвята Діво… направ… врятуй…».
- Люсіль, та що ти такого накоїла, що досі молишся? Тобі довірили вишивати на оксамиті, а ти безнадійно його зіпсувала? – сонно пробурмотіла Луїза.
- Н-ні, - затинаючись, відповіла Люсіль, і опустила голову ще нижче.
Те, що відбувалося з нею, було страшніше навіть, ніж зіпсувати дорогу тканину чи розбити чашку.
Цього не можна було спокутувати ніяким покаранням, і навіть назвати вголос страшно.
#3005 в Любовні романи
#81 в Історичний любовний роман
#44 в Історичний роман
Відредаговано: 21.08.2026