14

«Приїхала матінка пана, а через день мене покликала мадам Герен, і звеліла сходити з Жанною в Тампль купити краще плаття, бо я буду прислужувати старшій пані. Я так зім'яла край фартуха, що мадам Герен навіть по руці мене ляснула і сказала, що я не в селі живу, повинна поводитись так, як личить служниці матері генерала. 
Коли я розповіла Жанні і Луїзі, вони зраділи за мене. А Івонна обурилась: «чому не я?! Тому що ця миша з Бургундії?! Я шию краще, і вмію змішувати креми для обличчя...». Вона говорила швидко, гаряче, ніби її слова могли змінити рішення.
Я промовчала. Івонна спить і бачить, щоб просунутись кудись вище. Мадам Герен, мабуть, не хоче, щоб коли-небудь Івонна почала мітити на її місце».

«Темно-бузкове плаття майже нове, от тільки Жанні не сподобався комірець, але вона сказала, що пришиє мені новий, з мереживом, і пообіцяла показати, як відпорювати комірці, як прасувати свіжий і пришивати заново, так, щоб не було видно шва. Цікаво, що скаже тітонька Жюлі, якщо побачить мене в такому гарному вбранні і почує, що я служу старшій пані!.. І від цієї думки ставало трохи дивно, ніби я вже не зовсім та сама.
Івонна і Сесіль сміялись, що я виглядаю як засушена квітка в альбомі пані. Але мабуть, вони мені просто заздрять.
А все ж мені трохи страшно.
Яка вона, матінка пана?
Я бачила її тільки того дня, коли вона приїхала і всі слуги вишикувались її зустрічати. Пан такий високий, а вона зовсім маленька. Він так обережно підтримував її під руку, наче боявся зробити різкий рух...»

«Пані-матінка любить сидіти в кріслі-гойдалці і в'язати. Я подаю їй кошик з рукоділлям, приношу шпиці, ножиці і всякі дрібнички, ходжу на кухню, коли пані бажає кави.
А якось вона спитала мене, кого можна покликати, щоб їй почитали вголос. І тоді я сказала, що вмію. 
Пані-матінка з радістю сказала:
- От і добре! Я так не хотіла кликати когось з тих дівчат, які крутяться біля Лоретти. Знайди в бібліотеці оповідання графині де Жанліс.

Я ішла, все згадуючи, як отець Жан вчив читати, щоб було гарно: повільно, без поспіху. Він казав, спочатку прочитати мовчки, зрозуміти, про що. Ми тоді читали про життя святих, і отець Жан часто повторював, що треба розуміти, як це важливо.

Книг з цим прізвищем було кілька, я подивилась і вибрала ту, де літери були крупніші. Прочитала спочатку першу сторінку сама, зрозуміти, яке воно, поважне, як оповіді про святих, чи смішне, як байки. На мить по спині пробіг холод, так страшно було прочитати не так і зганьбитись.
А тоді почула, що хтось ходить десь недалеко...
І швидше побігла, щоб не подумали, що я байдикую. Прийшла і зайняла вже звичне місце, на низькому табуреті біля ніг пані. У мене трохи затремтів голос, коли я почала читати:
- «Бідна, нещасна селянка, змучена втомою, несла на руках двомісячну доньку свою, і йшла тихенько по берегу Рейну, в кінці чудового літнього дня…».*

«Сьогодні були мої вільні півдня, і я навідалась до тітоньки. Нове плаття не вдягала – було шкода… боялась забруднити, як ітиму вулицями. Але може, тітонька Жюлі побачить мене, коли приноситиме замовлення мадам Герен. 

Нарешті мені пощастило: якраз перед вихідним мадам Сімон дала мені трохи солодощів. Я їх навіть і не торкалась, всі принесла тітоньці, хотіла її порадувати. Вона ж так багато для мене зробила! 

Тітонька підігріла молоко, і ми сіли за столик. Вигляд у неї був, як завжди, заклопотаний. Мені здається, що вона не дуже рада мене бачити, бо завжди питає ці дивні речі про те, як я поводжусь і чи не робила нічого такого, що могло б нас зганьбити. Я похвалилась, що мною дуже задоволені і мадам Герен сказала, щоб я прислужувала матінці пана генерала.

- Он як, - тітонька поставила чашку на стіл. Глянула серйозно, насторожено:  – Вона, мабуть, вже в роках?

Я кивнула:
- Так, пані-матінка каже, що бачить набагато гірше, ніж раніш, і тому я читаю їй книги. Зазвичай пані в'яже, інколи вишиває. Я допомагаю їй розбирати нитки, а ще пані вчить мене в'язати серветки… 
Це звучало майже спокійно. І затишно так, наче в мене був справжній дім і рідна людина. 

- Читаєш, значить, - тітонька Жюлі чомусь спохмурніла. – І що ж за книжки?

- Що скаже пані, - відповіла я. – Про життя святих. І оповідання… - я навіть ожила, коли згадала: - такі милі, мені особливо сподобалось про те, як графиня прийняла на виховання сироту і виростила її, як свою дитину, і вчила бути доброю і молитись…

- Мабуть, дуже набожна дама, - сказала тітонька вже спокійніше, ніби їй впав тягар з душі. - Ти ж тільки слухайся! Може, й добре, що ти біля неї. Не буде лиха. Бо он, моя сусідка з дочкою виїжджають десь в провінцію. Дівчина служила в багатому домі, і там панич її збезчестив! А вона тільки трохи старша за тебе, сімнадцять їй. 

- Ні-ні-ні, тітонько, я дуже стараюсь. Пані-матінка каже, що навіть не чує, як я підходжу. Каже, їй здається, ніби добра фея впорядковує їй все як слід. 

Тітонька ніколи не пояснює, що таке те безчестя, і дивиться так, що я і питати боюсь! 
А в домі мені і спитати нема в кого. Ще почує Івонна, і буде доскіпуватись, а де я таке почула і чи не зробила щось не так». 

Оля перекладала і перекладала, ніяк не зважуючись взятись за нове завдання. Наче тільки знайомий ритм її тримав. Зупинилась тільки тоді, коли Ярослав обережно підійшов і поклав цукерку їй на клавіатуру.
- Кицюнь! У тебе все гаразд?

Вона обернулась.
- Не знаю! – вигукнула, і раптом піднялась, обійняла чоловіка, швидко, міцно, наче намагаючись втриматись, і сховала обличчя у нього на грудях. – Я так боюсь не справитися.
Слова вийшли приглушено, майже нечутно. 

- З чим? – Ярослав обійняв її у відповідь, огортаючи теплом, ніби захищаючи від всього світу.

- Мені Ліда написала… що видавництво пропонує мені… написати роман по цьому щоденнику, - поділилась Оля. – Я вже так давно нічого не писала! Ну може вряди-годи віршики рідним на день народження. Але це ж не рахується.