13

Була вже середина дня, коли, глянувши на екран телефону, Оля побачила повідомлення:
«Писали з видавництва. Щодо рукопису».

Долоні вмить стали вологими. В животі раптом похололо. Невже якісь зауваження? Чи щось пішло не так?
Вона навіть не знала, через що хвилюється – що її роботою можуть бути незадоволені, чи що про рукопис скажуть так, як французькі агенти: «надто наївно».

Оля глибоко вдихнула, потім повільно видихнула, ніби це могло вирівняти внутрішній шум.
І відповіла так, як і повинен реагувати професіонал, який контролює ситуацію:
«Потрібно щось виправити?»

Ліда писала доволі довго… весь цей час Оля дивилась, як блимають три крапки, і стискала долоню в кулак так, що залишились сліди. Ніби так можна пришвидшити відповідь.
Ніби так можна підготуватись до неї.
І ось нарешті!

«Пані Анна (вона відповідає за роботу над серією) вважає, що потенціал в історії є. Проста дівчина, закохана в недосяжного чоловіка – таке читатимуть. Але ж її стиль… «що бачу, про те й співаю». Хоча не дивно, часи такі. Тому з рукописом треба щось робити. По факту, написати на основі цього роман».

У Олі трохи затремтіли губи. Вона кілька разів перечитала повідомлення. Але ж чому їй дивуватись? Це бізнес. Людям потрібно наповнювати серію. Публікувати ті книги, які продадуться.
«Розумію», - так само коротко відповіла вона. 

«Спробуєш взятись? Ти ж вже працюєш з цим текстом. І тобі буде легше заповнити пробіли, бо зможеш читати джерела в оригіналі. Пані Анна пропонує тестове завдання, написати один розділ. Хоча б на п'ять тисяч знаків».

«Я ж перекладач, а не письменник. І все ж, моя основна робота тут».
Оля відкинулась на спинку стільця і заплющила очі. 
Вона не хотіла про це думати. Для чого? Щоб знову наступити на ті самі граблі? Пробувала вже, коли була студенткою.

Звук повідомлення повернув її до реальності.
«Підробіток не завадить. Хіба тобі гроші зайві будуть? Думаю, ні. А можливість яка! Люди стільки сил і часу вкладають, щоб їх творчість прочитав ще хтось, крім родичів і кумів. А тут все саме в руки пливе». 

Телефон лежав на столі, але Оля дивилась кудись в сторону. Наче повернулась в ті часи, коли в університеті ходила на факультатив з творчого письма. Їй подобались завдання – бували складні, як-от написати щоденниковий запис про звичайні події свого життя, але з точки зору антагоніста… а попадались кумедні: «уявіть, що ви кактус». І тоді це здавалося веселим, майже грою. В аудиторії збиралися студенти з різних факультетів. Саме так, власне, вона і з Томою познайомилась: та записалась на творчий курс, бо туди ж ходив один симпатичний хлопець з англійської філології. 

А Оля зітхала по Денису з паралельної групи. І не сказати, щоб він був таким красенем… та поводився впевнено, наче для нього не існувало нічого неможливого. Його легка зверхність здавалась силою. Тоді Оля думала, що саме так і має поводитись справжній чоловік. Та сама «кам'яна стіна». 

Навіть дивно, що такий хлопець обрав творчий курс, а не тільки спорт. Тома жартувала: «мабуть, в депутати мітить, хоче навчитись лити мед у вуха». 

На наївне Оліне захоплення Денис відповідав трохи поблажливо. «Ну справді, мала, ти нічого так, симпатична. Давай в ресторан сходимо». А в ресторані міг годинами за келихом вина розповідати про свої великі плани. Що просто працювати десь в фірмі не круто, він відкриє своє агентство, куми підкинуть грошенят на старт. Якось в такій розмові і промайнуло: «Он, недобудову в самому центрі хтось перекупив, кажуть, бізнес-центр будуватимуть. Поки я закінчу університет, не будівля буде, ляля! Зніму офіс. Підеш до мене секретаркою?».

Оля тоді підняла брови: 
- Але ж я хочу перекладати романи. Хочу написати свій.

Зробивши ковток вина, Денис зверхньо глянув на неї:
- Що ти, мала? Теж мені знайшлась Франсуаза Саган. Не знаю, що інші в твоїх казочках знаходять. Треба реально дивитись на життя. 

- Деню… - в неї затремтіли губи. – Я думала, ти на моєму боці. Ти ж казав, ти хочеш, щоб ми були щасливі… разом…

- А я хіба не про те? – спитав він, наче розмовляючи з маленькою дитиною. – Будемо заробляти гроші. В тебе буде престижна і неважка робота, для жінки ж головне - сім'я. А тоді підуть діти, часу на творчість не залишиться. У відпустку в Туреччину або Єгипет літатимемо. Мала… Оль, ти що?!..

Вона просто покликала офіціанта, оплатила рахунок, піднялась і мовчки пішла. Але слова перестали приходити.

Дивитись на життя реально? Так і було… на канікулах Оля то працювала офіціанткою в кафе, то продавцем в книгарні. Закінчивши навчання, спробувала влаштуватися в приватний центр іноземних мов. Гарні презентації, усміхнені адміністратори, обіцянки стабільності.  Але її вистачило на кілька місяців… потім наче щось зламалося всередині від того, що тут в обличчя усміхались, а потім ходили пліткувати, доносити начальству. Та й діти з багатих сімей… і мами, які вірили, що всі вчителі погані і травмують психіку малечі. А тоді Тома підказала, що знає одну фірму, яка займається перекладами. Щоправда, там теж люди щось не затримуються довго, бо координаторка штучка ще та. Але краще одна координаторка, ніж десяток діточок-мажорів. 

Іноді здавалось, що це ще як сказати. Але Оля терпіла. На щастя, на початку війни координаторка вирішила будувати успішний успіх подалі від повітряних тривог і чужих проблем. І вилетіла до Канади, а на її місце прийшла Ліда. 

Оля могла жартома казати, що історія з щоденника варта того, щоб про неї написали роман, і «вийду в відпустку – писатиму». Але одна справа жарти, а інша – коли тобі кажуть: пиши тестові п'ять тисяч знаків.

Знову ніжне «дзень!».
«НУ ЩО ТИ? НЕ ЗНЕПРИТОМНІЛА ВІД ТАКОГО ЩАСТЯ? ДАВАЙ, ДІЙ! Я В ТЕБЕ ВІРЮ».
От тільки чи вона в себе повірить?