12

Люсіль не знала, що з нею діється, але певна була, якщо комусь про це скаже, її будуть сварити. Коли генерал працював в кабінеті допізна і їй веліли принести йому гарячий шоколад і щось перекусити, вона намагалась зробити хоч щось, щоб ці миті тривали довше.

Ніби розтягувала ці хвилини.
Ніби могла втримати їх, якщо буде рухатись обережно.

Нечутно, наче і справді крихітна мишка, заходила до кімнати. Ішла з тацею повільно-повільно, і ставила на невеличкий столик поряд із великим робочим столом, заваленим папками, книгами, листами і географічними картами, зовсім нечутно.

І ставила все дуже обережно, ніби найменший звук міг комусь завадити, збити з думки.

Але справжнє було не в цьому.
Вона завжди встигала… лише на мить. Кинути погляд на те, як блищить у світлі свічок темно-золотисте волосся. Ловила поглядом рух довгих гнучких пальців.

Генерал з секретарем були так зайняті, що не помічали її, поки вона не казала, що вечерю подано. А тоді вона низько схилялась… робила реверанс.
Дуже низький, як належить. І виходила.

А серце калатало: «Я ж одного разу зможу зробити щось не так! А якщо впущу чашку? Килим світлий, і його і так важко чистити…». 

Одного вечора їй стало страшно: раптом мсьє Фіссу щось здогадається?
Хоча, що саме, чого вона боїться?

Це було тоді, коли вона принесла нові свічки. Підійшла до підсвічника, в якому одна свічка майже догоріла і опливла, загасила, витягла, крадькома глянувши. І тут секретар підійшов до шафи дістати якісь документи, і сказав:
- Дитино, тебе ж майже не видно й не чути, наче невидима чарівна помічниця з казки! Я й не помітив, як ти прийшла.

Люсіль завмерла.
Не тому, що це було приємно. А тому, що вона не знала, як правильно це сприйняти.

- Мадам Герен звеліла замінити свічки, якщо потрібно, пане, - вона опустила погляд.

Цей тихий, спокійний чоловік здавалось, не помічав нічого крім паперів і розрахунків, у нього завжди був замислений вигляд, наче думками він ніколи не залишав кабінету і справ. Але все одно по спині пробіг холод. 

- А й справді, час, - він глянув на величезний годинник на стіні. – Я й не думав, що вже так пізно. Дякую, дитя.

Вона повільно видихнула і продовжила роботу.

Її називають дитям. Все ж добре, правда?

Повернувшись до кімнати, де слуги очікували доручень, Люсіль опустилась на стілець. Серце калатало так, ніби вона від чогось чи від когось тікала. 

- Що там? Комусь попала під гарячу руку? – із вдаваним співчуттям поцікавилась Сесіль. – Бідна дитина, ще не всьому навчилась. А от мені пані сьогодні стрічку подарувала.

В її блискуче темне волосся була вплетена ніжно-рожева стрічка.
- Сезар точно помітить! – Сесіль переможно посміхнулась.

- Т-тобі справді дуже до лиця, - похвалила Люсіль через силу. 

Її б не порадувала зараз ні стрічка, ні цукерка… 
Вона подивилась на свої руки, загрубілі від роботи. Хіба ж вона гідна торкнутися ними цих гарних білих долонь!..