11

«Вже і не пам'ятаю, коли востаннє бачила справжнє різдвяне свято. Вдома все було крадькома, потай. Ще й зими були одна гірша за другу… але тепер… кажуть, що можна! На днях я була в тітки Жанни. Вона купила і поставила на столі статуетку Діви Марії з немовлям. Таку гарну… світлу, наче з якогось дивного, кращого світу…  а підсвічник прикрасила гілочками гостролисту. 
Але все одно, коли я була в гостях, тітонька сиділа і шила. Мабуть, роботи багато. 
Якщо в мене колись буде власна кімната, хоч невеличка, я б теж хотіла прикрашати її на Різдво.

Я розповідала їй, які гарні білі з позолотою свічки купили в дім на свято, і як Івонна і Сесіль знімали з вікон ті портьєри, що були до цього, і вішали святкові, важкі, темно-червоні з золотою вишивкою.
Їм допомагав Сезар, він солдат, приїхав з якоюсь звісткою, і пан дозволив йому залишитись у маленькому будиночку на свята, щоб не зустрічати Різдво в дорозі. Здається, йому сподобалась Івонна, але та дивиться на нього гордовито і різко відсторонюється, коли він підходить сильно близько. Сезар трохи кульгає, але ж хіба це біда? Він веселий і добрий.

Коли я згадала про Івонну і Сезара, тітонька відклала шиття, уважно подивилась на мене і спитала:
- А до тебе ніхто з слуг не залицяється?

- Ні, тітонько, - сказала я. – Мене майже не помічають. Кажуть, що я як мишка. 

Вона не посміхнулась. Тільки акуратно, впевнено розправила тканину…
- А пан генерал? Він нічого такого тобі не каже?

Я не зрозуміла:
- Як це, «такого», тітонько Жюлі? Я приношу йому солодощі і гарячий шоколад, коли він відпочиває у бібліотеці. Ось і все.

Коли вона так дивилась на мене, мені зовсім не хотілось розповідати ні про те, як він пригостив мене яблуком, ні про той ранок… і мабуть, тітонька Жюлі дуже сварила б мене за цей записник! Але ніхто не дізнається. Я надійно його ховаю. 
Я потім якось допишу про той день. Бо моя свічка вже до половини догорає». 

Оля перекладала швидко. Пальці легко торкались клавіатури. Рядок за рядком, рядок за рядком. Ця рівність трохи заспокоювала, поки телефон не завібрував, різко вирвавши її з ритму.
Писала Ліда:
«Як ти там? Щось для роману є?».

Подумавши трохи, Оля відповіла: «Більше побуту і хто з ким дружив, а хто ні. Там своя ієрархія. Але якщо трохи опрацювати матеріал… я скину те, що більш-менш привела до ладу».
Екран знову засвітився.
«Давай! А епікриз на завтра взяти зможеш?».

Оля видихнула майже беззвучно, не відводячи погляду від повідомлення.
«Без проблем. Що там?».

Відповідь прийшла швидко:
«Вайб «Клініки». Церебральна амілоїдна ангіопатія».

Оля вибрала смішний смайлик. Той самий, який завжди означав: я ще тримаюсь. Як ота шафка з мему.
 «Скоріше, це вайб довгих годин за компом, якщо я хочу робити поточне і водночас перекладати щоденник».

«Згодна, складно, але і заплатять добре. Ну давай, тримайся!». 
І телефон згас. 

Оля видихнула. А куди ж діватися. Але в очікуванні файлу ще кілька записів прочитала. 

«Сталось щось жахливе. Пан та пані вчора повернулися з Опери, і одразу стало видно, що щось не так… пані тримала його за руку, наче боялась хоч на мить відпустити від себе. Він ішов поруч, але наче не зовсім із нею. Дивився чи то в стіну, чи то… не знаю, як розповісти…
А потім зачинився в кабінеті. Пані не хотіла залишатись сама, і Маргарита просиділа з нею до ранку.

Сьогодні в домі неспокійно. Багато чужих людей. Мсьє Фіссу постійно біля генерала, вони навіть обідати не вийшли. Луїза подавала випічку і чай в кабінет. І швидко йшла – боялась затриматись хоч на мить.

Жак читав нам вуличний листок, коли ми обідали на кухні. В листку було щось про замах на першого консула. 
Ненадовго стало тихо. Чути було, як тріщать дрова в печі. 
А тоді Жак кинув аркуш у вогонь, поки мадам Герен не помітила. Папір скрутився чорними краями, горів повільно, мені аж страшно стало, раптом не догорить… раптом мадам Герен зрозуміє…».

«У мене тремтять руки, але я маю це написати. Я прокинулась як завжди, на світанку, і пішла вигребти попіл і затопити у кімнаті для гостей. Мадам Герен звеліла, бо має хтось приїхати.
Я йшла, тримаючи в руці свічку… полум'я тремтіло від кожного кроку… по стінах танцювали тіні… і раптом я побачила пана. Він ішов по коридору, вже вдягнений у денний одяг, але крокував якось невпевнено… наче не прокинувся. Зовсім як того дня, коли вранці я зустріла його на дальній доріжці.

Коли він підійшов ближче і побачив вогник свічки, то скрикнув:
- Знову пекельне полум'я! Пекельна машина! Вони хочуть його вбити…

Його голос був не як у людини, яка говорить зі мною. Наче він говорив у порожній коридор, де є щось інше, чого я не бачу.
Я відступила. Але він не зупинився. Ще різкіше викрикнув:
- Вогонь! Все згорить! Де всі?! Чому ніхто не рятує консула?!

Тоді я зважилась мовити:
- Пане, ви вдома. Пожежі немає… Це просто свічка. Я йду прибирати. 

Він застиг на місці. Провів рукою перед собою, наче не вірив очам. Чи наче відганяв від себе морок. Здавалось, він не впізнавав навіть власний дім. 
- А… так. Звісно.
І в цю мить він став не страшним, а нещасним.
Мені стало його шкода, і весь день я ходила сама не своя.

А згодом дівчата шепотілись, що пані плакала, бо пан і її не впізнавав. Навіть замахнувся на неї, бо йому марилось, що він на вулиці Сен-Нікез і десь близько стоїть підпалювач. 

Я слухала їх, і мені стало холодно, хоча в кухні, як завжди, топилась піч. 
Не знаю, чому мені так боліло, але я навіть не захотіла пиріжків з варенням, хоча мадам Сімон сказала, що можна взяти. Луїза каже, я дурна…»

Охнувши, Оля різко згорнула файл, ніби сама опеклась від вогню. Це надто нагадувало їй розповіді чоловіка. 
«Та ні», - обірвала вона себе. – «Мабуть, я помиляюсь. Міряю минуле сучасними мірками».