10

«Я бачила тітку Жюлі. Вона приходила, щоб віддати замовлення нашій головній швачці... роботи багато, наші чотири швачки не справилися б, і мадам Герен доводиться давати деякі замовлення іншим майстриням. 
Буває, що мені теж кажуть допомагати швачкам - з одягом для слуг. Поки що я розпорюю шви або  роблю намітку для того, щоб потім Марі було легше шити. Але вона каже, що навчить мене вишивати мітки на речах.
Так от - я бачила тітку, коли вона прийшла до мадам Герен. Я привіталась, а вона тільки кивнула і сказала: «Все добре? Ти слухаєшся?».
Я сказала, що слухаюсь, і вона відповіла: «Дивись мені. Ну годі, іди працюй, а то побачать, що байдикуєш, отримаєш на горіхи».»

«Пан дав П'єру гроші на вино, і пані розізлилась через це. Сказала: «Навіщо нам такий лакей? він вже старий і ледачий». Пан знизав плечима: «Мені його шкода. Хіба б він служив тут, якби йому було куди піти? Але ж його син загинув у Єгипті»».

«Сьогодні привезли каву, і мадам Сімон одразу сховала мішечки з зернами у шафу, яку закриває на ключ… а ключ завжди при ній. Кажуть, кава – це дуже дорого!».

Оля прикрила очі. Так, тоді кава коштувала чималих грошей, колоніальний товар, як-не-як. Це зараз – пішов до магазину, і купив «Маккофе» на касі. 
Хоча її батьки якраз п'ють натуральну і найдорожчу, і посміюються над тим, що вона і Ярослав купляють розчинну. «Ви ж вже не бідні студенти, можете не економити на собі!». 

Вона перекладала далі, робила помітки, паралельно завела собі файл для посилань на книги та різної інформації. Просто «на потім». Раптом справді вдасться написати роман? Колись. 

Швидко пообідала, і знову поспішила до записів. І повернулася до реальності тільки тоді, коли треба було готувати вечерю. За вікном вже темніло…

А невдовзі Ярослав прийшов з роботи. 

Він усміхався, і Оля спитала:
- Сьогодні вже легше?

- Один мій пацієнт сказав, що вранці, коли ішов через парк, зайшов на фуд-корт, купив картоплю фрі, поїв і нарешті відчув смак і зрадів їжі, - він говорив про це обережно, але в голосі все одно було щось тепле, майже здивоване. -  Оль, це круто! Йому вже два рази схему лікування міняли, а апетит не повертався… він не відчував радості від їжі… казав, все на смак здається як мило. Півроку мучився. І тут – вау, картопелька!

- Дійсно, вау! – зраділа Оля. – А я картоплю запекла. Сідай. Мама раніше повечеряла, бо хоче подивитись серіал… а я тебе чекала.

Вони сіли за стіл. З-за дверей було чути, як в кімнаті шумить телевізор. Персонажі з'ясовували стосунки, а Тетяна Федорівна час від часу вигукувала: «Ну хіба ти досі не зрозуміла, що він тебе кохає?! Та скажи ж йому…».

В якусь мить Ярослав відволікся від їжі і пожартував:
- Оце я іноді так на роботі почуваюсь, хочеться вигукнути: «ну скажи ж ти дружині нарешті, що ти відчуваєш, вона ж не телепат!». А доводиться акуратно підводити до думки. 

Після вечері Ярослав сів в кріслі з планшетом, слухати семінар. Оля повернулась за ноутбук. У них давно так повелось – навіть якщо в обох була термінова робота онлайн, влаштовувались поруч. Переглядувались у вільну хвилинку, щось коментували одне одному або робили перерву, щоб обійнятись.

Заглибившись в читання, Оля навіть не одразу помітила, скільки часу пройшло, оговталась лише тоді, як чоловік підійшов, обійняв її зі спини, обережно, без поспіху, наче повертаючи від думок до світу навколо, і спитав:

- Кицюнь, щось термінове? Вже пізно, а ти все сидиш... 

Вона відкинулась назад, притулившись до нього спиною.
- Хіба я так засиділась? Оооу... справді. Та все від того щоденника відірватись не можу.

Ярослав трохи нахилив голову, зазираючи їй через плече.
-  А що там? 

Оля посміхнулась.
- Ця дівчинка служила в домі генерала Жюно. Якраз тоді, коли у нього все тільки починалось – нагороди, слава, красиве життя. Молодий, яскравий, - Вона на мить зупинилась, ніби подумки дивлячись фільм. -  Вона пише, що він приязно до неї заговорив, пригостив яблуком, - вона покрутила в руках яблуко, яке лежало перед нею на столі, і згадала, що хотіла перекусити, та так і забула. - А в неї дитинство було голодне. Батьки померли рано. В п'ятнадцять років сама, серед чужих людей… постійно страшно зробити щось не так… не дивно, що пара добрих слів, і бідна дитина вже закохана. 

- Якраз той вік, коли закохуються в будь-кого, - кивнув Ярослав. - Якщо ровесники не дуже, знайдеться хтось старший... 

Оля піймала його долоні і злегка стиснула.
- От так і тут, - і тут вона нахмурилась: - Мені думається, чи не закінчиться ця історія так, як дуже часто в ті часи було.

Вони розуміюче переглянулись. Дівчинка-підліток, якій немає від кого чекати допомоги… ті, кому пощастило хоч трохи більше – цькують. І раптом поруч з'являється хтось симпатичний, впливовий, хто вміє подобатись. Такі історії і зараз рідко закінчуються чимсь хорошим, що вже говорити про двісті років тому. 

- А ти зазирни в кінець, - Ярослав потерся щокою об її щоку.

- Ммм, - Оля примружилась. – Не спокушай!

- Не відволікати тебе від щоденника?

Оля піднялась і обійняла його за талію.
- Я не про те. Не спокушай зазирнути в кінець. Ти ж знаєш, я не люблю, коли мені спойлерять!
Але щоденник так і залишився відкритим.