9

В неділю Люсіль пішла до церкви. Зібралась рано-вранці, поки ще всі спали. Було незвично тихо, і вона ступала ще обережніше, ніж зазвичай. Зранку було туманно і сиро. Вона крокувала по вулиці, кутаючись в плащ. А коли зайшла до церкви, трохи затремтіла. Там було тепліше… пахло воском і ладаном. 

Стала на коліна перед статуєю Діви Марії, не звертаючи уваги на те, яким холодним відчувався камінь підлоги,  і молилась, спершу промовляючи слова, яким вчив отець Жан, а тоді шепотіла: «що зі мною, пресвята Діво? Чому? Чому так жарко і боляче? Хоч би не захворіти... страшно втратити таке місце...».
Руки тремтіли. Голос зривався, горло ніби стискало. 
В церкві було напівтемно. Святі уважно, наче співчутливо, дивились зі старих фресок. 

Люсіль постояла ще якийсь час, а тоді закуталася в шаль і пішла назад до будинку. 
Ставало світліше, і після напівтемряви вона примружилась. На очі навернулися сльози. У дворі ще було тихо. 

Нікого не було. Дім ще не прокинувся. Вона попрямувала боковою доріжкою, як і вчила мадам Герен - щоб поменше кому потрапляти на очі. 

Але десь здалеку почулись кроки, а тоді на стежку вийшов... він. Золотисте волосся було трохи розкуйовджене, і в сонячних променях сяяло майже містичним світлом.

Дихання збилось. 
Люсіль низько присіла в реверансі. 

- Раночку, Люсіль. З церкви йдеш?

- Так, пане, - вона зашарілась. Він говорив так, як в рідних краях! І невже він пам'ятає, як її звати? 

- Так рано, а вже в церкві. Хоча, я взагалі вінчався з Лореттою вночі...

Люсіль схилила голову ще нижче. Уявила його з пані біля олтаря, і як красиві тонкі пальці генерала торкаються її долонь, і чомусь від цієї картини стало боляче ледь не до сліз. 

Мовчала, не знаючи, залишитись їй чи йти далі.

- Тебе хоч трохи втішає молитва? Ти віриш, що Бог є? – його голос звучав дивно, якось хрипло і болісно. Ніби йому важко було вимовляти ці слова.
Чи ніби говорив він не з нею, а сам до себе. 

- Авжеж, вірю, пане. Як же не вірити? – Люсіль стиснула руки. 
Їй здалося, що якщо вона замовкне хоча б на мить, він побачить щось зайве.

Він ледь кивнув, ніби почув не відповідь, а підтвердження якоїсь власної думки.
- Тоді… ти щаслива, - слова прозвучали з втомою. -  Тобі є на що сподіватись…

Здавалось, він говорить про щось далеке, майже недосяжне для нього самого.

А тоді пішов далі. Так, наче нічого навколо не бачив.
Не озирнувся. Не змінив темпу кроків. Наче розмова не залишила після себе нічого, тільки порожнечу. Люсіль залишилась на місці, не одразу наважуючись зрушити. Їй здалося, що повітря стало холоднішим, хоча сонце вже підіймалося вище.

В кімнаті, де працювали швачки, було тихо, тільки чути було шелест тканин і клацання ножиць. Марі сиділа, схилившись над роботою, але Люсіль одразу побачила її обличчя. Очі були червоні, ніби вона довго стримувала сльози, але все ж розплакалась.

- Що з тобою? Мадам Герен насварила? – тихо спитала Люсіль. 

Марі здригнулася, швидко провела долонею по щоці.
- Пані сьогодні на всіх зла… - прошепотіла, і на мить зупинилась, оглядаючись, наче боячись, що хтось підслухає. – Маргарита каже, це через пана. З ним щось не так. 

Люсіль відчула, як у грудях щось ледь помітно стиснулося, але вона не подала виду.
- А що ж сталося? – боязко перепитала. 

Марі нахилилась ближче, голос став ще тихішим.
- Він вийшов до сніданку так, наче ще не прокинувся. Дивився в стіну. Пані з ним говорила, а він мовчав. 

- Може, він просто втомився? – так само тихо сказала Люсіль. – Вчора я йшла повз будиночку, було вже пізно… і в вікні кабінету ще горіло світло. 

Марі на мить замовкла, а потім знову заговорила, ніби хапаючись за іншу думку:
- Може… Але пані так на мене кричала, що монограма на хусточці негарно вишита, - і аж затремтіла, згадавши. 

- Негарно? Та мені ніколи в житті так не навчитись! – Люсіль ледь помітно торкнулася її руки, ніби цим можна було втішити.

Марі вдячно кивнула.

І Люсіль продовжила працювати. Але про ранкову зустріч промовчала, наче в цьому було щось неправильне.