8

Оля відвела погляд від екрану. Чомусь згадалось, як на літніх канікулах після четвертого курсу вона працювала в книжковому магазині - заміняла знайому, бо тій треба було пару місяців відновлюватись після операції. З коліном у ортезі не походиш по залу, і по пересувній драбині не полазиш. Оля вирішила - чому б ні. І людині допомогти, і заробіток, і вже хоч якийсь досвід.

В магазині їй подобалось, там пахло папером, типографською фарбою і трохи - аквареллю. На полицях стояли ряди книг, а на стелажі вона акуратно розкладувала канцтовари. Світло падало м’яко, без різких тіней, і навіть час ніби спливав повільніше.

Влітку було доволі тихо. Тітка Віта казала, що справжній бум тут вже перед першим вересня, коли школярі приходять. 

Одного постійного відвідувача Оля навіть стала впізнавати в обличчя. Працював він у соціальному центрі неподалік - вона це запам'ятала, бо оформлювала покупку розхідників на установу. 

Спочатку вони просто вітались. Потім перекидувались парою слів про альбоми і книги. А потім він почав довше обирати…

Олі вже тоді стало якось мило і тепло, коли цей симпатичний темноволосий хлопець, мабуть, всього трішки старший за неї, навіть дрібнички вибирав уважно, і сказав: «Я не дуже сильно вас затримую? Просто... я з дітьми працюю. А їм дуже важливо, які речі на дотик... і щоб колір був приємний». 

Вона допомогла вибрати кольорові олівці, порадила розмальовки з якісним папером, який витримає фломастери, і з крупними деталями, щоб малятам було зручніше фарбувати. 

І чомусь сама звичайна розмова підняла їй настрій на цілий день. Навіть бурчання хазяйки, що нормальні книги лежать без діла, а підлітки купляють всяку маячню з павуками і суперменами, і що влітку не виручка, а одні сльози, її не зачепило.

Хлопець ще приходив - видно, паперової роботи вистачало. А Оля все вагалась, заговорити чи ні. У нього ж така фігура, під облягаючою футболкою проглядаються м'язи. І не часто побачиш брюнета з очима сірими, як небо перед грозою. Мабуть, в нього вже хтось є! Не може ж такий красень бути один. 

Її найкраща подруга Тома з факультету менеджменту намагалась підбадьорити: «обручки у нього на руці нема? Значить, шанс є! Не бійся. У стосунках, як в торгівлі - головне показати, що ти є і зацікавлена. Спитай, може в той центр які книги потрібні. Скажи щось типу «мабуть, в вас така складна робота!». Пацани люблять відчувати себе героями».

Але Оля ніяковіла... Вона просто не вміла так. У неї від однієї думки про кокетство і фрази, як з тренінгів, з’являлось відчуття фальші, ніби вона вдягає не свій одяг.

Все вирішив випадок. Одного дня частину залу почало підтоплювати. Спочатку навіть непомітно було, звідки вода, тонка цівочка по стіні, а потім мокра пляма стала швидко розповзатись по підлозі.

 Оля з усіх сил штовхала важкущу коробку з новим товаром, коли почула знайомий голос:
- Давайте допоможу! Куди винести?

- Он туди, до стелажів... - видихнула вона. - Капець, що вони там в тому офісі могли такого наробити?.. в них же кабінет крихітний!

Хлопець переніс коробки у безпечніше місце, поки Оля телефонувала сусідам згори і робочим, які працювали в торговому центрі. А тоді сказав: 
- Отак всі проблеми з дрібнички починаються. Якось я був на практиці в дитячому таборі, то в нас там така хохма була. Майстер цілий день не міг полагодити замок в коморі, довелось міняти. Бо одному маленькому хлопчині прийшло в голову спробувати замість ключа відкрити монетою.

Оля засміялась. 

Так нарешті і познайомились. Ярослав разом з нею дочекався робочих, а пізніше запропонував піти заїсти стрес морозивом. 
«Порада не професійна, але ж і в мене робочий час на сьогодні закінчився».

Їй знову стало так тепло – чи то від прочитаного, чи від власних спогадів. 
Звісно ж, у п'ятнадцять років всі закохуються! А цій бідній дитині і потрібно було не так багато: всього лиш добре слово. Але що ж буде далі?
І Оля перегорнула сторінку.