7

Повернувшись до себе, Оля друкувала, стукаючи по клавіатурі так, наче когось била за всі ті образливі слова. В голові вже не було тексту, тільки ритм: вставити, перевірити, виправити, скопіювати. Під кінець стало легше. Все зливалося в технічний рух, майже на автоматі. «Копіювати - вставити».

Нарешті.

Якийсь час вона посиділа, просто дивлячись в вікно, щоб дати очам відпочити, а тоді знову відкрила щоденник.

«Сьогодні в мене вільні півдня, але до тітки я не йду, бо вчора вона прислала хлопчика, сусіда, сказати, щоб я не приходила, бо вона застудилась. Я попросила хлопця передати тітоньці цукерки – мадам Сімон мені дала на днях, а я берегла, щоб поділитися. Луїза кудись пішла.  Тож я можу попрактикуватись. Що ж написати? 

Мабуть, запишу, як я вперше побачила пана генерала. Щоб не забути... хоча хіба таке забудеш!

Того дня ми знов готувались до прийому гостей. Мадам Герен розпорядилась, щоб усі, хто служить довше, приводили до ладу зал, суміжні кімнати і кімнату для куріння. Ті, хто не був зайнятий там, полірували срібло. Мені ще таких справ не довіряли. Я ж новенька. І ще й з ферми. 

І мені сказали, щоб я замість Сесіль прибрала в бібліотеці. Там було незвично тихо… і так багато книг, полиці майже до стелі...  Жак приніс драбинку, сказав: «будь обережна, ось тобі дощечка, підкладаєш під ніжку, отут от». Але пил я мала витерти весь, бо пані до цього дуже прискіпливо ставиться.

(А ще мені розповідали, що в пана є ще всякі колекції, і речі там дуже гарні, але не всі вони подобаються пані... і для слуг це більше клопоту, бо пил). І от я прибирала... переставила драбинку, піднялась обережно, тримаючись за полиці… забралась повище... почула кроки зовсім близько, повернула голову... і тут драбинка захиталась! На мить здалося, що підлога зникає.
Я встигла тільки подумати: якщо впаду, розіб’ю щось дороге. Або сама щось зламаю. І не зможу працювати.
Тітка Жюлі мене вб'є! 

І тут мене підхопили сильні руки. Я навіть через тканину сукні відчула тепло долонь. 

- Піймав! Як я вчасно... - прозвучав глибокий, приємний голос. Чоловік поставив мене на підлогу, легко й акуратно, наче порцелянову ляльку з однієї з кімнат. Схилився і глянув на драбину. - І нею ще користуються? Вона ж не годиться!

У голосі не було злості, лише здивування і впевненість людини, яка звикла віддавати накази. 

Я відступила на крок… низько схилилась, опустивши голову.
- Пробачте, пане, я сама винна. Треба було уважніше ставити…

- Дурниці! - вигукнув він, і раптом мені стало вже не так страшно. - Піднімись. Дай-но гляну на тебе. Ти новенька? Як тебе звати?

- Так, пане, новенька, - відповіла я, і повільно випрямилась. А руки так сильно тремтіли, я боялась, буде помітно... - Мене звати Люсіль.

Він кивнув, ніби запам’ятав одразу, без зусиль.

- Звідки ти?

- З Грезіньї-Сент-Рен, пане.

- То ти майже з мого рідного краю! Бюссі-ле-Гран зовсім недалеко, - і він усміхнувся. - Дитино, тобі хоч є тринадцять? 

- Мені п'ятнадцять, пане. Я сильна, нічого, що маленька. 

- Це добре… Люсіль, принеси, будь ласка, фрукти і чай.

Він сказав «будь ласка»... наче я якась значна людина, а не молодша прислуга...

Я летіла на кухню, наче на крилах. На кухні мене одразу обступили дівчата і стали допитуватись, чи бува не прибув який симпатичний кур'єр з листами для пана генерала, і чи раптом я не закохалася. Вигадають ще!

Коли я повернулась, пан сидів в кріслі і гортав книгу. Я поставила тацю на стіл, обережно, рівно, як вчила Луїза... а тоді пан взяв з тарілки яблуко і сказав:
- З'їж, дитино. Ти ще ростеш, тобі потрібно їсти. 

Я не наважувалась. 
- Я не можу, пане…

- Можеш, - він вклав яблуко мені в руку. І повторив: - Тобі потрібно. Ти голодувала там, в Грезіньї. Я стільки чув від людей, як там було важко…

Він випадково доторкнувся до моєї руки кінчиками пальців. Я подякувала, знов низько вклонившись, сховала яблуко в кишеню фартуха і продовжила протирати статуетки і змахувати пил з книг на нижніх полицях, проводячи ганчіркою старанно, повільно і рівно. А тоді зібралась дістатись до верхніх, але пан зупинив:

- Продовжиш, коли полагодять цю драбину або куплять нову. Скажи мадам Герен, що я помітив і не хочу, щоб в моєму домі люди користувалися зламаними речами.

Він навіть голосу не підвищив. Просто сказав так, наче все вже вирішено. 

- Так, пане. 

Я вийшла з бібліотеки. Невдовзі мадам Герен помітила мене в коридорі і спитала:
- Ти закінчила?

- Майже, мадам Герен. Пан в бібліотеці, і звелів мені не чіпати верхніх полиць... поки драбину не полагодять. Побачив, що хитається.

- Я цьому ледарю Жаку скажу... - пробурчала вона, скривившись. - А поки йди до праль, забери скатертини. Віддай їх Розі і допоможи їй! 

Яблуко я змогла дістати лиш надвечір. Луїза побачила і спитала:
- Що, пощастило, мадам Сімон віддала побите? Можна, і я вкушу?

- Можна, - погодилась я, уникнувши першого питання. 

Вона з насолодою відкусила шматок, з'їла і примружилась.
- Не побите. А смачнюще яке! Ну, кажи, хто тебе пригостив? Сімон так би не розщедрилась, на гарненьке. Невже мадемуазель Маргарита дозволила?

У мене долоні стали мокрі. Вона ж не подумає, що я могла взяти без дозволу?

Я прошепотіла:
- Пан дав... коли я в бібліотеці прибирала.

- А що сказав? - навіть в тьмяному світлі свічки було видно, як в Луїзи засяяли очі від цікавості. 

- Що я мала і мені треба їсти. Що він знає, як у нас в Грезіньї голодували, бо сам знає людей звідти.