6

Їй здавалось, що вдень легше. Або, принаймні, простіше. 
Робота хоча б не залишала місця для думок. Руки зайняті, ноги весь час у русі, і згадувати рідне село чи батьків не було коли.

А як тільки приїхала пані, будинок ніби прокинувся.
Разом із нею з’явилось ще більше людей. Голоси лунали звідусіль, двері не встигали зачинятись, по сходах хтось постійно спускався чи підіймався. Люсіль спочатку губилась. Обличчя змішувались, імена вислизали з пам’яті, і вона боялась звернутись не так.

На кухні від ранку до вечора стояла спека. Піч дихала жаром, від якого паморочилось у голові, а в повітрі відчувався запах свіжого хліба, випічки, смаженого м’яса… і ще чогось незнайомого. Цікаво, чи те смачне? Та страшно навіть уявити, яке дороге.

Люсіль то прибирала в кімнатах, то бігала з дорученнями, то допомагала пралям - руки постійно були в гарячій воді, - то спускалась до швачок, де звично, приглушено звучав дзенькіт ножиць і шурхіт тканин.

Іноді вона бачила, як до будинку під’їжджають карети.

Колеса скрипіли по каменю, коні фиркали, а лакеї поспішно відчиняли дверцята. Звідти виходили чоловіки в яскравих мундирах, у плащах із хутром, що важко спадали з плечей.

І жінки у таких тонких сукнях, що Люсіль спершу подумала: то, мабуть, нічні сорочки.

Але ні… Її власна нічна сорочка була з грубого полотна, цупка і проста. А ці тканини ледь тримались на тілі, колихались при кожному кроці, ніби туман.
Вони навіть не шелестіли. Здавалось, що це метелики з тонкими крильцями танцюють біля ліхтаря. 

Люсіль дивилась і не могла зрозуміти, як у такому можна з’явитися перед людьми.
Це ж треба стільки сміливості…

Вона відвела погляд, відчуваючи, як щоки самі наливаються жаром.

А вночі ставало так тихо… І аж тоді, бувало, приходили думки. 

Люсіль лежала, витягнувшись під ковдрою, і дивилась у темряву. Вікно ледь світліло, і по стелі повільно повзли тіні.

Вона не плакала. Сліз не було.

Тільки лежала, слухаючи, як поруч рівно дихає Луїза, і чекала, поки сон сам забере її.

Луїза іноді жартувала, але без злості,  з того, що Люсіль чогось не знала, плуталась, перепитувала. Але водночас показувала, пояснювала, підштовхувала вперед.

А от Сесіль, яка жила навпроти разом із Марі, не втрачала нагоди вколоти.

- Сіра миша, - кинула якось, скрививши губи.
І крадькома, поки мадам Герен нема, помилувалась собою в дзеркалі, поправила зачіску. 

Прізвисько прилипло. Інші підхопили легко, ніби це був смішний жарт. А що такого? Маленька, непомітна. 

Іноді Сесіль ще й скаржилась мадам Герен:
- Ця новенька зовсім мала. До верхніх полиць не дістає. Тільки заважає.

Люсіль тоді мовчала, опускаючи очі, і ще старанніше бралась до роботи, ніби могла довести щось працьовитістю і слухняністю, якщо вже не росла, хоч плач.
Але одного разу не витримала.

Сльози самі покотились, тихо-тихо, і вона зіщулилась, намагаючись бути якомога менш помітною.
Але її все одно побачили.
- Ей, - озвався хтось.

Це був П’єр.
Старий лакей, колишній солдат. Голос у нього був гучний, різкий, а обличчя спотворене опіком, від якого Люсіль спершу лякалась.

Він підійшов ближче, обережно, ніби до малої дитини, і незграбно обійняв її за плечі.
- Та не хлюпай, - сказав уже тихіше. - Ще виростеш.

Він трохи відсторонився, уважно глянув.
- Як треба буде, просто кажи мені. Дам табуретку. Або й сам залізу, куди скажеш.

Він навіть усміхнувся, криво, але щиро.

Люсіль усміхнулась у відповідь крізь сльози.
І раптом зрозуміла, що більше його не боїться.

Після того вона частіше помічала, що саме він першим питає:
- Допомогти?

Так і минав час.

Дні змішувались між собою: робота, голоси, кроки, запахи, чужі обличчя.
І Люсіль уже майже звикла до цього життя. Поки одного дня не сталося те, що змінило все.