5

Мадам Герен відвела її до просторої кімнати з широкими, високими вікнами, де сиділи жінки і шили. Чути було тільки рівне шарудіння тканини, дзенькіт ножиць і тихі голоси.
Люсіль мимоволі сповільнила крок.

Мадам Герен підвела її до однієї з дівчат.
- Жанно, ось нова дівчина, буде молодшою служницею. Глянь, чи є на неї щось пристойне на перший час. Чи треба підшити, - тоді обернулась в сторону, де на низькому стільчику сиділа дівчинка з білявим волоссям, зав'язаним в акуратний вузол, і розпорювала шви. - Луїзо! Люсіль буде жити з тобою в одній кімнаті. Будеш іти в баню, візьмеш її з собою. Ходитимеш по дорученням, хай перший час з тобою ходить, бо міста ще не знає.
 
Жанна підняла голову, примружилась, придивляючись.
- А звідки ти, дитино? Чепчик на тобі такий, знайомий…

Люсіль відчула, як пальці самі стискають край фартуха.
- З Грезіньї-Сент-Рен, мадам.

- Мадемуазель, - поправила Жанна і вже м’якше додала: - Майже наша, скільки там звідси до Діжона... 
Вона дістала з кишені стрічку, підійшла ближче.
- Так, давай глянемо... 
Холодна стрічка торкнулась шиї, плечей, талії. Люсіль стояла рівно, намагаючись не рухатись, тільки ковтнула, коли Жанна трохи різкіше підтягнула мірку.

- Ну от, - мовила та, відступивши на крок. - Згодиться те платтячко, що ми в Тамплі купили. А ви, мадам Герен, казали: «ой, не дивись, що дешево, на кого ж воно буде таке мале…»

Вона підійшла до шафи, відчинила. Всередині рівними рядами висіли сукні. Дістала сіру, приклала до Люсіль, трохи відтягнула тканину на плечі, на стегнах.

- По фігурі нічого. Тільки спідниця задовга.

Пальці швидко підвернули край, прикидаючи довжину.
- Я підшию так, щоб можна було потім відпустити, якщо підростеш.

Люсіль схилила голову.
- Дякую, мадемуазель Жанно.

- Дякувати потім будеш, - відмахнулась та. - От що, Луїзо, ходи покажеш їй кімнати. Розкажеш, де топити, де хазяйські, де для гостей… Ну, і все таке. Я якраз спідницю підшию.

Вона вже розкладала тканину на столі.
- Потім спуститесь до мене, візьмете плаття. Я ще під нього нижню сорочку знайду… десь бачила, не нову, але непогану. І підете скупаєтесь. Хай перевдягнеться в чисте.

Луїза вже підвелася і, не чекаючи, легенько потягнула Люсіль за рукав.
- Ходімо.

Вона говорила швидко, ніби боялась не встигнути сказати все одразу:
- На світанку найперше вигрести попіл і затопити каміни. І тихо-тихо, особливо в хазяйських покоях. Там підлога скрипить, я покажу, де краще ставати.

Вони вийшли в коридор. Тут було прохолодніше.
Люсіль тільки кивала, намагаючись запам’ятати кожне слово.

- Ще є будиночок трохи далі, - продовжувала Луїза, швидко спускаючись сходами. - Там теж треба топити. Там живуть старі солдати. Вони колись з паном служили… він дозволив їм тут жити, бо вони каліки і рідні в них нема.

Вона озирнулась на Люсіль через плече:
- Ти їх не бійся. Вони бурчать, але не злі.

Сходи скрипнули під їхніми кроками.
- Коли підемо в баню, зайдемо в крамничку. Треба купити їм тютюн. Сьогодні моя черга. Наступного разу вже сама підеш.

Люсіль знову кивнула.

…Від пару і теплої води Люсіль розморило. Шкіра ще поколювала після миття, волосся важко лежало на плечах. Вона сиділа біля печі, закутавшись у вилинялий халат, який їй дала літня жіночка-банщиця, і чекала, поки висохне волосся. Поволі простягала руки до тепла. Дрова потріскували, жар рівно дихав.
- Я наче в рай потрапила... - видихнула, прикривши очі.

Луїза якраз викручувала рушник. Відволіклась і здивовано глянула на неї. 
- Ти що, раніше ніколи не була в бані? 

- Ні, - Люсіль похитала головою. -  Влітку в річці купались, а взимку гріли воду у відрі і споліскувались... а частіше, - вона знітилась, -  просто обтирались ганчіркою. 

-Жахіття яке... - Луїза скривилась і зітхнула. Сіла поруч, посунувшись ближче до печі. - Тут я хоч раз в тиждень ходжу в баню. Хоча поки мсьє Гельд мене не прийняв, то ходила не в таку хорошу, як ця... і бувало, крала мідяк, щоб піти.

Люсіль відкрила очі і розгублено вигукнула:
- Але ж це гріх! 

Луїза на мить стиснула губи, ніби щось стримуючи.
- Я втекла від батьків, бо били... якось батько так відходив мене паском, що шрами залишились – вона опустила погляд на руки. Якийсь час помовчала. Було чути тільки, як тріщать дрова в печі. - В цьому будинку і ховалась, поки він був покинутий. А тоді мсьє Гельд купив його... ну, не сам, звісно… займався справами пана генерала. Приїхав подивитись, що тут і як, і побачив мене. Ох я злякалась!

Люсіль нахилилась ближче. 
- А що було далі? І цей мсьє Гельд, хто він такий?

- Німець, перший камердинер пана. Він мене пожалів, взяв на роботу служницею, - вона трохи знизила голос. -  Сказав, що я схожа на його донечку... в нього була дочка, і звали її як мене, але померла від лихоманки... зовсім малою, - Луїза шмигнула носом. - Бідний мсьє Гельд. Він вже не молодий, і в нього нікого нема. Дружина померла, дочка теж. З дому вигнали, я, правда, не знаю, чому. 

- Сумно, - погодилась Люсіль, і міцніше закуталась в халат.

- Пан генерал його пожалів. Та ти сама побачиш, скільки тут народу, і більшість - ті, кого пан генерал прихистив, - пошепки сказала Луїза. – Мадам Герен каже, в домі не потрібно стільки слуг, навіть у першого консула один камердинер, а в пана генерала два! - швидко глянула вбік, ніби боялась, що їх почують. - Щоб ти знала, більше всього треба боятись мадам Герен. І, мабуть, коли пані сюди приїде – то її. Дівчата всяке кажуть… але я краще промовчу, - вона прикрила рот рукою. Та невдовзі продовжила: - А пан добрий. Якось я подавала йому каву і ненароком впустила і розбила блюдце... злякалась, впала на коліна... а він сказав: «нічого страшного, буває». І все!

Люсіль відкрила рот від подиву.

Луїза засміялась:
- Закрий, бо муха залетить. І не думай, що якщо мені пощастило, то і ти сухою з води виходитимеш. Той посуд стільки коштує... нам в житті стільки не заробити!