4

Оля прокинулась ще до будильника, від того, що Ярослав поруч неспокійно ворушився. Різко повертався, щось уривчасто бурмотів, поворушив рукою так, ніби від когось відмахувався уві сні. Крізь щілину між фіранками вже просочувалось бліде світло.

Вона підвелась на лікті, придивилась. Лоб у нього був трохи вологий.
Може, справді жарко…

Оля обережно вислизнула з-під ковдри, хотіла встати й відсунути фіранку, але Ярослав раптом наосліп намацав її руку й стиснув.

Хрипло, не прокидаючись до кінця, прошепотів:
- Кицюнь, не йди…

- Я тільки хотіла фіранку відкрити, - тихо відповіла Оля, нахиляючись ближче. -  Тобі не жарко? Ти крутився.

Вона торкнулась губами його скроні. Шкіра була тепла, трохи солона від поту. Провела рукою по волоссю, повільно, заспокійливо.

Ярослав зітхнув і трохи розплющив очі, але погляд залишався розмитий.
- Голова боліла. І щось таке снилось… наче я падаю, падаю, і ніяк не можу стати на ноги…

- Уявляю, - прошепотіла Оля. – Ти вчора навіть чай не допив, заснув. Я тут. З тобою. Спробуй заснути.

Вона ще раз погладила його по голові, затримуючи руку в його волоссі. Він посунувся нижче, ліг головою їй на коліна. Вага була приємно відчутна. Оля відкинулась на подушку, обережно, щоб не потривожити його. Пальці самі продовжували перебирати м'яке, шовковисте волосся. Дихання під долонею поступово вирівнювалось, ставало глибшим. Якийсь час вона лежала, вдивляючись в темряву, поки не задрімала. 

Будильник різко вирвав їх із цього тихого напівсну.

Одразу почалась ранкова метушня. Ярослав ходив по кімнатах, шукаючи то зарядку від телефона, то дрібні гроші на проїзд, то флешку, яку комусь обіцяв… і де ж вона була?..

Оля щось тихенько наспівувала, нарізаючи ковбасу і натираючи сир для гарячих бутербродів. Поставила чайник. Невдовзі запахло кавою. 

Вони снідали мовчки. Час від часу переглядувались, коротко, без слів. В сусідній кімнаті було тихо: Тетяна Федорівна ще не прокинулась.

Ці кілька хвилин ранку були тільки для них.

А потім Ярослав неквапливо зібрався і притулився лобом до її лоба.
- Ну, мені пора…

- Тримайся, - Оля легенько торкнулась щокою його щоки. – Може, на вихідні кудись виберемось? На природу?

- Чому б і ні!

Він пішов. Оля помила посуд і пішла до кімнати. Ввімкнула ноутбук. Поки завантажувалась система, подивилась у вікно, на соковиту зелень дерев. 
Який гарний день… сонце світить, квіти цвітуть… а в неї файл з колоноскопією! 

Ну добре, час ще є. Почати, може, з приємнішого? Вона тихо зітхнула, на мить зависнувши пальцями над тачпадом.
І відкрила файл зі старим щоденником.

«Навіть не знаю, що писати. Служу я тут від осені. Спочатку я всіх боялась, особливо мадам Герен. А як пан генерал одружився, то невдовзі, після Дня всіх святих, приїхала пані. Дуже горда. Кажуть, її рід мало не королівський… то я боялась її… і ще другу покоївку, Анунціату, бо вона, як і пані, з Корсики, і вдача в неї запальна. Базіль, перший лакей, спробував її полоскотати. Сміявся, тягнувся до неї, а вона тільки глянула. Тихо так сказала, що стилетом його полоскоче.
Він одразу відступив… А я тоді стояла з ганчіркою і так злякалась, що сховалась за шафу, поки серце не перестало калатати.
В перші дні мені було дуже сумно за домом, татом, мамою. Вночі лежала і згадувала, як у нас пахне сіном, як тато повертається з поля… і так боліло, що їх більше нема. Але тепер… не хочу назад, в село. Тут є одна людина, без якої мені начебто все не те. Але не знаю, як це назвати і що про це розповісти. 
А ще я боюсь ненароком розбити чашку або блюдце, вони тут такі тонкі! Аж світяться. Луїза швидко ходить з тацею, впевнено, навіть не дивиться, а я поки що так не вмію».
*
«Пані вимагає, щоб рівно опівночі всі лягали спати. Проте покоївки, помічниці кухарки і лакеї потай збираються на кухні, щоб ще годинку пограти в доміно. Я ніколи не наважувалась прийти – а раптом економка або сама пані побачить… що тоді буде? 
Жак служив пані ще у домі її матері, і казав, що одного разу так і сталося. Пані зайшла вночі на кухню. Хотіла ягід із цукром. Заходить, а там усі не сплять.
Але тоді нікого не покарала, тому що виявилось, що у будинок спробував пробратися злодюжка – а слуги не спали і помітили його. 
Все одно боюсь.
Коли Луїза кличе, я кажу, що дуже втомилась і хочу спати… А вона іде. Сміється: «зізнайся, ти просто хочеш поспати в ліжку одна, як бариня?». Хай краще думає так, ніж знає, що я вправляюся в письмі». 
*
«Сьогодні я дуже втомилася і не знала, що написати...
Після прання руки так болять, що важко тримати олівець».

Телефон запищав коротко і настирливо.
Оля здригнулась, кліпнула кілька разів, ніби виринаючи на поверхню. На мить ще трималось відчуття чужого життя: холодного коридору, важкої намоклої тканини в чані для прання, страху зробити щось не так.

Ліда писала:
«Привітики! Можеш терміново перекласти довідку від гінеколога? А тоді я тебе не турбуватиму, доб'єш описи – і займайся щоденником».

І наступним повідомленням:
«Раптом щось романтичне – мені першій кидай! Можна навіть не вичитане».

Оля глянула на текст, на рядок про «ще одну людину». Хмм…
А тоді знову відкрила робочий файл. 

Кілька сторінок колоноскопії: сухий текст, однакові формулювання, від яких в очах починало рябіти. Коли нарешті зробила паузу, відчула, як затерпли плечі.

Підвелась, потягнулась - хруснули суглоби - і пішла на кухню. В чайнику ще залишалась вода, вона налила свіжої, ввімкнула. Тихе гудіння поступово наповнило кухню.

Якраз тоді з передпокою долинув дзвінкий, гучний голос. Гостя.
Оля впізнала й ритмічний перестук підборів. 

- Олічка! Я так рада тебе бачити! - вигукнула Віра Іванівна, слідом за Тетяною Федорівною зайшовши на кухню. - Слухай, ти дуже схудла. Мабуть, одні нерви на тій дистанційці?