2

Париж, 1800 рік

- Хоч би дощу не було, - тітка Жюлі глянула у вікно. - Твої черевики і так зношені...

Люсіль мовчала, дивлячись в підлогу. Так, черевики були грубі і старі, але нічого нового в неї і не було. Останні кілька зим були надто важкими, а навесні батько з матінкою сильно захворіли. Трохи стали на ноги до літа, і вирішили, що мусять знову йти працювати, бо літня пора всіх годує. 

Та в серпні… вона прийшла в суботу з ферми старого Гранде, а у домі вже сусідка готувала все до похорон. Її голос тремтів і звучав ледь чутно: «я вчора зайшла до твоєї бідолашної матінки, а вони вже обоє не вставали… послала сина за знахаркою, але…». І вона замовкла, та все було і так зрозуміло. 

Люсіль плакала три дні. Але ж сльозами горю не допоможеш. Старий, низенький будиночок, в якому постійно протікав дах – і той був не їх, а належав хазяїну виноградника, де працювали батьки. 

- Дівчинка сама там не залишиться, - сказав хтось із знайомих.

- І тримати її теж ніхто не буде, - відповів інший. - Податки ростуть.

Її прихистили сусіди. Хоча і в них в ще меншій хатинці своїх дітей було четверо. Тож вони сходили порадитися до кюре… той знав, що в тата є старша сестра – колись поїхала в Париж працювати помічницею швачки. І мовив, зітхнувши: «Вона тоді залишила мені адресу, на яку писати. Абель приходив до мене диктувати листи, а я йому читав відповіді. Та вже роки три ніякої звістки не було. Хтозна, що там в тому Парижі твориться. Але написати можна. Якщо вже ні… подумаємо. Будемо сподіватись на Бога». 

Через кілька тижнів прийшов лист від тітки, що так, вона живе в тому ж самому кварталі, що й раніше, і забере Люсіль до себе... і тоді кюре купив їй квиток на диліжанс. 

І ось після майже трьох днів дороги диліжансом, натерпівшись страху від ночівлі на горищі в заїжджих дворах – Люсіль найчастіше не спала, прислухаючись до кожного звуку - вона опинилась в шумному Парижі, де і вулиці були вужчі, і пахло не травою і листям, а пилом, трохи прокислим вином, і солодкуватими парфумами, крізь які все одно пробивався сморід нечистот. Їй здавалось, що вона задихнеться серед вузьких вулиць і тісних будинків. Хай в селі майже всі ночували в низьких халупах, але ж працювали у полі, відчували запах трави, землі, ягід. А тітка майже не виходила зі своєї кімнати на третьому поверсі у пансіонаті мадам Терьє, бо шила зранку до ночі. Кімната була дуже чиста і мила, але така маленька - ледве вміщались ліжко, шафа і пара стільців біля вікна. І стало ще тісніше, коли консьєрж позичив для Люсіль розкладне походне ліжко.

Тітка Жюлі, худорлява, з втомленим обличчям і завжди стиснутими губами, наче постійно тримала ними нитку, племінниці була не дуже рада. Але сказала, що поговорить з однією знайомою жінкою. І от...

- Якщо пощастить, будеш служити у пристойному домі, - вкотре за ці дні повторила вона.- Тільки старайся. Придивляйся, що і як інші роблять. Поменше говори, навіть з такими, як ти сама. Базік ніхто не любить.

- Так, тітонько Жюлі, - покірно мовила Люсіль. 

З віконця було видно тільки стіну іншого такого ж будинку. Темно-коричнева цегла. Сіра бруківка вулиці. І більш нічого.

Так само сіро і безрадісно було на душі в Люсіль. Хай вдома жилось бідно, бували такі дні, що і хліб їли маленькими шматочками, як ласощі, бо дорого... але там вона всіх знала і всі її знали. Там були дівчата, з якими вона працювала на фермі. Вони разом ходили в церкву, на ярмарок, а одного разу навіть слухали, як грає на скрипці мандрівний музикант. 
А тут все було незнайоме.

- Мадам Герен казала мені, хазяїн родом десь з наших країв. Може, не буде проти, щоб вона прийняла його землячку. Руки потрібні, будинок величезний, - вела далі тітка. - Тільки дивись мені! Раптом виженуть, назад не прийму. Мені треба дбати про своє чесне ім'я. 

- Так, тітонько Жюлі. 

Вони зібрались, вийшли з дому, і довгенько крокували по брудним провулкам і вуличкам.  На якомусь повороті Люсіль вже збилася з ліку і з жахом думала про те, як буде ходити звідси сама... вона ж заблукає!

- Вулиця Верней, - пробурмотіла тітка. - Мені сказали, в самому кінці... Боже милостивий, які хащі… і десь тут оселився генерал! 
Вона похитала головою, наче хотіла додати: «і куди ж цей світ котиться?!» чи щось таке. 

Старовинний будинок колись був гарним і величним, проте зараз було видно, що роками ні дім, ні сад не знали турботливої руки. І навіть фасад якось потьмянів.

Біля воріт стояв височезний чоловік з сивими вусами і бородою. 
- Ви до кого? - грубувато спитав. 

- До мадам Герен, привела племінницю, може підійде в служниці, - швидко промовила тітка Жюлі. 

- Щось малувата вона, - недовірливо глянув чоловік зпідлоба.

- П'ятнадцять років. Вже робітниця, - заперечила тітка Жюлі. -  У нас в Бургундії тепер голод. Податки просто страшні. Вона не з ледачих.

Чоловік відповів не одразу.
- Он воно як. Та кажуть, вже легше буде. Вже самі бачите, якийсь порядок є, не те що ті роки, - і відступив вбік. -  Ідіть.

…Люсіль стояла у приймальні, опустивши очі і стискаючи пальцями край фартуха. Боялась навіть глянути на економку, дивилась тільки на мереживо, яким було оздоблене її темно-синє плаття. 

- Ви до мене, мадам Роше? І хто це з вами? – діловито поцікавилась економка. – А, пригадую, мені казали.

- Так, саме так, мадам Герен. Ось моя племінниця, Люсіль, сирота. Мій брат і його дружина недавно померли.

- Скільки їй років, ви казали?

- П'ятнадцять, мадам.

- Якась вона маленька, і така худа, - економка поцокала язиком. 

- Нічого, зате сильна, в селі інші не виживають, -  впевнено мовила тітка Жюлі. - І звикла слухатись. Брудної роботи не боїться, вона все робила, і курник чистила, і свинарник. Вміє мити, прибирати, чистити речі. Може допомагати пралі. Бігає швидко, буде доручення виконувати.

- Грамотна?

- Люсіль? - тітка злегка підштовхнула її в спину.