Розділ І

Спогади, травми які супроводжують з юного віку вони врізалися у пам'ять

Я народилася у світі, де любов часто була мовчазною, а бідність — гучною.

Моє дитинство не пахло ваніллю чи свіжою випічкою. Воно пахло старими ковдрами, маминим втомленим поглядом і мріями, які я ховала під подушку.

Я рано навчилась не просити. Не тому, що не хотіла, а тому, що знала — нема з чого.

Я мріяла про звичайні речі: нову сукню, день без крику, погляд, у якому була б важлива та словах "Я люблю тебе донечко"

Але навіть у таких умовах я вчилась бачити красу. У промені сонця на підлозі. У власному малюнку, у віршах які я писала ,яких ніхто не похвалив. У тиші, яка ставала моїм притулком.

Тато часто випивав. Мама кричала.

Я сиділа в кутку і вдавала, що мене там нема або під столом де завжди чомусь малювала величезну цифру один.

Боляче було дивитися, як двоє найближчих людей нищать одне одного.

Я не розуміла тоді, що це — їхній біль, який вони не вміли вилити інакше.

Але я вбирала його в себе, мов губка.

Я росла у тиші після сварок. У дні, коли мама плакала, а тато знову йшов “у справах”.

І хоча поруч були люди, я почувалась самотньою.

Неначе все життя відбувалось за склом — а я лише спостерігач, якого ніхто не чує.

Я була соромʼязливою дитиною

Маленькою дівчинкою з великими амбіціями. Саме вони через роки витягували мене.

Амбіції.

Я дуже добре памʼятаю цю ситуацію але ніколи не змогла знайти відповідь чому саме її я так чітко памʼятаю.

Мені було років 7 чи може 8 це був ранок, ранок зими я сиділа в мами на колінах і ми снідали. Вона почала чистити мені яйце а тато сказав залиш її вона повинна робити все в житті сама. Мені здається з цього часу я почала дійсно робити все сама але ж я тоді була маленькою дитиною я цього не розуміла.

Я не розумію чому інколи фрази наших батьків у дитинстві врізаються так сильно нам в пам'ять що можуть супроводжувати нас все наше життя і накласти слід на нашому житті, не дуже хороший слід я б навіть назвала це травмою.

Колись в житті я почула таку цитату всі ми родом з дитинства тобто виходить всі люди травмовані

Мабуть так всі травмовані і мені здається не відіграє велику роль в якій сім'ї ти ріс бідні чи багаті все рівно в тебе є травми. На даний момент у сучасному світі мало хто бореться з своїми травмами хоча ера психологів та психотерапевтів процвітає люди частіше почали говорити про працювати свої травми.

Ще 1 спогад який не покидає мене навіть у зрілому віці. Інколи я уявляю себе малесеньким бездомний у кошенятко яке тулиться до кожного перехожого

Кошеня якого принижують але яке всерівно вірить в доброту та щирі ь людей

Я мріяла про вечерю без скандалу та криків

Красивий будинок, де завжди купа моїх друзів.

Бідність.

Сором.

Сльози.

Самотність.

Страх.

Ці слова дуже чітко описують моє дитинство.

Боже пишучи цю книгу я розумію скільки болю. Який тягар я несла до не давно з собою.

Рани.

Пройде багато часу щоб я залікувала ці рани. Хоча деякі продовжують і далі кровоточити.

Всі ми родом з дитинства. Своєю історією я хочу тобі допомогти. Подорож у минуле особливо спогади про болюче не завжди приємно, але пам’ятайте завжди про одну, як на мене дуже іронічну цитату, тепер ти знаєш точно, як не хочеш жити.

Школа. Я завжди хотіла уваги. Я була поганою ученицею, хоча тоді нам всі чітко говорили, що без хороших оцінок ми, ну ніхто. Я хотіла щоб зі мною зустрічалися хлопці, але я була явно не їх типажем. Бачите скільки «Я» в моїх реченнях, працюю на даний момент над своїми кордонами та травмами. (напишіть щось, якусь історію про себе, проаналізуйте скільки в цій історія ВАС) (Я).

Чітко своє існування з пам’ятаю з 5 по 11 клас. Я почала рости фізично як дівчинка і морально( в плані фантазій) хоча я сама не помітила де саме я завмерла. Так так саме так мені 30+ і я досі шукаю де саме я завмерла, стараюся подорослішати, вийти з дитячої у дорослу позицію.

Насправді вчинки з роками у нас не змінюються. Як у шкільному віці так і в юному ми завжди хочемо одного і того самого. Просто з часом у наше життя приходить плюс секс і абюзивні стосунки.

Я така себе не цінувала, не вважала себе красивою дівчинкою, постійно сутулися, купа комплексів і мрія про довге розкішне каштанове волосся.

Історія про яку я пам’ятаю  ( при гайдайте і ви 10 із 10 у вас є історія яка врізалася у вашу пам'ять )  це був 7-8 клас я проходила коридорами школи, а там стояли хлопці, я спробувала пройти вони штовхали мене по колу, це було боляче, але я ніколи не плакала. До речі цікавий факт у шкільному віці я дійсно не плакала на людях. А вже у дорослому віці (ну я би сказати дорослому, я і зараз ще трошки але у позиції дитини) я навпаки дуже привертала у вагу сльозами, жалістю. Дивний факт про ці сльози.

Якби та дівчинка дозволяла собі сльози, вона б мабуть не накопичила стільки болю за всі ці роки.

Вчителі о вчителі. Одні  принижували інші навчали.

Директором моєї школи був священник. Він вже помер. Боже скільки б я йому зараз задала питань. Чому я не слухала тоді його порад? Я їх не чула

Відходимо від цієї історії для того щоб винести дуже важливе правило в житті.

Пам’ятайте ніколи не картайте себе за минуле, типу а чого я цього не знала раніше, бо ви б це не сприйняли, до речі це стосується не тільки підліткового віку, але і дорослого. Без змін ви не сприймете порад чи інформації яка б вас застерегла чи в чомусь допомогла, це з часом ви навчитеся прислуховуватися до інших, розумніших та мудріших людей. І ще я просто мушу це вставити ось сюди. Мене трошки нервують люди які кажуть « а яку ю ти дала пораду собі 20- ти річній ну наприклад» та бляха ніяку бо лиш пройдячи через власний пекельний досвід ти зробиш висновки і почнеш жити. Жити життя своє життя. Продовжимо.