Запис 19

Запис 19

За два дні до подій у Колонії

Здається, батько нарешті вирішив дати мені справді важливе завдання. Настільки важливе, що, за його словами, від нього може залежати майбутнє людства.

Звучить трохи божевільно. Але коли це говорить Еммеріх Вінґард, чомусь складно просто відмахнутися. Він не кидається такими словами без причини.

Йдеться про ту саму дівчину з Колонії № 2 — Ріку, за якою я спостерігав останні місяці. Батько хоче, щоб я не просто стежив за нею, а й потоваришував. Щоб навмисно перевіряв її реакції на різні речі: що може викликати злість, що налякає, кому вона довірятиме, а кому — ні. Коротко кажучи, щоб дізнався те, чого камери ніколи не покажуть. 

До того ж він окремо наголосив, щоб я уважно стежив за тим, як вона зближується з іншими людьми. Особливо з хлопцями. І сказав це таким тоном, ніби від мене залежало не лише помітити проблему, а й не допустити її.

Спершу я навіть не зрозумів, до чого тут це. Чому його взагалі хвилює, з ким вона зближується? Тоді батько пояснив, що якщо до вісімнадцяти років у неї будуть фізичні стосунки й вона завагітніє, це може все ускладнити. Нашкодити їй, дитині й поставити під загрозу дослідження, які він проводить.

Я лише здивовано запитав, хіба вона сама цього не розуміє. Нас про такі речі починають навчати ще задовго до повноліття. Особливо зараз, коли через Е-вірус наслідки можуть виявитися занадто страшними. Та й, якщо чесно, я взагалі не розумію, хто при здоровому глузді мріє стати батьком у шістнадцять років. Невже в Колонії учням цього не пояснюють?

На це батько лише спокійно нагадав мені, що в Колонії інші правила, ніж в Місті. Там хлопцям і дівчатам до певного віку навіть торкатися одне одного заборонено, то про щось більше й говорити нічого.

Дідько. Я й досі не можу до цього звикнути. І, якщо чесно, щоразу, коли батько каже про це правило, воно здається мені дедалі дивнішим.

Потім він якось незрозуміло посміхнувся й додав, що жодна система не буває бездоганною. А правила працюють доти, доки їх ніхто не порушує. Саме тому він і хоче, щоб я був уважним.

Дивно. Не знаю, чому, але саме ця відповідь зачепила мене найбільше. Наче він давно розглядав таку можливість і тепер просто про всяк випадок вирішив перестрахуватися. Та я не став більше розпитувати. Якщо батько звернув мою увагу саме на це, значить, для нього це справді важливо.

Проблема лише в тому, що я поки не бачу причин для такого занепокоєння.

Є хіба що хлопець із номером «21-11». Він майже завжди поруч із Рікою. Вони багато розмовляють, довіряють одне одному, але між ними явно не те, чого боїться батько. Для Ріки він, здається, приблизно те саме, що Кейл, Бет і Патрік для мене: людина, якій можна довіряти без зайвих пояснень.

А от із хлопцем усе набагато очевидніше. Навіть через екран помітно, що поруч із нею він поводиться інакше. Варто Ріці опинитися поруч — і його емоції одразу стають сильнішими. Наче щось у ньому перемикається від самої її присутності. Він починає нервувати, радіти без особливої причини, часом злитися через якісь дрібниці, а потім так само швидко заспокоюватися. І все це змінюється залежно від того, що робить або говорить вона.

Якщо коротко — думаю, він закоханий у Ріку. І вже давно. До того ж судячи з усього, дуже старається, щоб вона цього не помітила. Виходить у нього, чесно кажучи, кепсько. Принаймні для мене.

Можливо, саме це й мав на увазі батько. Він завжди дивиться на людей трохи інакше, ніж я. Для нього майже будь-яка людина — це насамперед відповідь на якесь запитання. Або ключ до неї. Тому моє завдання для нього, мабуть, нічим не відрізняється від будь-якої іншої частини його роботи. А все, що відбувається з дітьми в Колонії, для нього — не жорстокість.

Думаю, саме тому він і доручив це мені. Бо я можу помітити те, чого інші не побачать. І зробити те, чого інші не зможуть.

Проте за всі ці місяці спостережень за Рікою я зрозумів лише одне: вона справді дивна. У хорошому сенсі.

Вона зовсім не схожа на ту слухняну вихованку Колонії, яку я собі уявляв. Вона не просто приймає все, що їй кажуть. Вона ставить питання. Злиться. Сумнівається. І навіть коли боїться — усе одно намагається діяти. Більшість людей ховають свої емоції, а в неї вони завжди на поверхні. Майже як у Бет. 

Можливо, саме тому батько звернув на неї увагу. Поки не знаю. Я лише роблю те, чого він від мене очікує: спостерігаю, запам’ятовую, записую. І водночас намагаюся зрозуміти, що саме він побачив у ній. 

Колись я мріяв, щоб батько нарешті довірив мені щось важливе. Хотів, аби перестав бачити в мені лише проблему, яку треба контролювати. І ось тепер це сталося. Тільки виявилося, що довіра теж може бути дивною річчю. Особливо коли починаєш підозрювати, що її теж можна використовувати як інструмент.

Є ще дещо.

Батько сказав, що мені не обов'язково робити все самому. Якщо мене не буде поруч, коли щось станеться, або виникне потреба дізнатися те, чого я сам не побачу, можна буде звернутися по допомогу до інших. Наприклад, до Бет. Вона навряд чи питатиме, навіщо мені це потрібно. Просто допоможе. Так само як Кейл чи Патрік, якщо попрошу їх про щось. Бо вони довіряють мені беззастережно.