Запис 17

Запис 17

За три тижні до подій в Колонії

Сьогодні батько сказав, що вже домовився про Колонію № 2. Туди відправлять не лише Патріка, а й Кейла з Бет.

Він знову назвав це «заховати».

Мені дедалі менше подобається це слово. Наче мова про щось, що потрібно прибрати якомога далі від очей, бо воно комусь заважає. Наче вони зробили щось погане. Насправді ж єдине, що сталося, — у Кейла й Бет більше немає батьків. А тепер через це вони втратять іще й дім, у якому виросли. І разом із будинком у них заберуть усе, що належало їхній родині: гроші, майно, усе, до чого вони звикли. Усе це перейде Спільноті.

Дивно усвідомлювати, що люди можуть прожити все життя в одному домі, а потім за один день втратити навіть право називати його своїм.

Та батько каже, що це невелика втрата й так буде безпечніше. Якщо Спільнота дізнається про їхні здібності, питань стане занадто багато. А коли питань стає занадто багато, Спільнота почне шукати винних.

Я це розумію. Принаймні логічно.

Правила є правилами. Їх порушення має наслідки. У Місті все давно продумано до найменших дрібниць: якщо про дитину нікому піклуватися, про неї «піклується» Спільнота. Сироти тут не залишаються надовго. Їх відправляють у Колонії, і ніхто не питає, хочуть вони цього чи ні.

А ще Спільнота боїться всього, що не може контролювати. А ми зі своїми здібностями явно не вписуємося в їхній ідеальний світ. Якби вони дізналися про нас, у нас побачили б проблему. Загрозу.

Хай їм грець.

Та іноді я думаю, що мене лякає зовсім не Колонія і навіть не Вогнище. Мене лякає те, як легко все це пояснюється правилами.

У якому світі ми живемо, якщо для того, щоб вижити, потрібно ховатися?

Батько сказав, що рано чи пізно Кейла й Бет усе одно забрали б. Тільки тоді ніхто не став би питати, куди саме їх відправляти. Зараз він може хоча б вибрати місце. Може зробити так, щоб вони опинилися разом із Патріком, під наглядом людей, яким він довіряє.

Я знаю, що це звучить переконливо. Певно, саме тому я досі йому вірю. Батько завжди думає на кілька кроків уперед. Часто бачить те, чого не бачу я. І, можливо, саме тому мені так важко сперечатися з ним. Бо десь усередині я досі чекаю, що він пояснить усе одним реченням — і мені знову стане спокійно.

Та тільки цього разу такого речення не знайшлося.

Бо в його плані є Патрік. Є Кейл. Є Бет. Але немає того, що вони відчувають.

І мені досі моторошно від того, як спокійно він про все це говорив. Наче це звичайна процедура. Наче мова не про моїх друзів, мого брата — людей, яких я люблю.

Патрік, здається, поки що взагалі не усвідомлює, що відбувається. Його більше тішить інше: Кейл буде поруч. Він знову може годинами передавати йому якісь дурниці, сперечатися з ним через музику чи просто говорити про все підряд, ніби за останні тижні нічого не змінилося.

Кейл теж майже нічого не показує. Жартує, коли треба, всміхається, вдає, що все під контролем. Проте тепер я вже знаю, скільки всього він може заховати за цими жартами.

А Бет після лікарні стала дивно тихою. Каже, що впорається, що все буде нормально, що не варто робити з Колонії трагедію. Я киваю, хоча знаю, що це не зовсім так. І, мабуть, я б навіть повірив їй, якби не відчував напругу під цим спокоєм. Заспокійливе, яке їй кололи в лікарні, ще не встигло повністю відійти, і, можливо, саме тому її емоції зараз здаються такими приглушеними. Та вони нікуди не зникли. Я відчуваю страх, злість, розгубленість, образу і втому, яку вона сама, здається, вже не помічає.

І мене злить, що вона намагається переконати мене, ніби з нею все гаразд. Мабуть, тому, що я не хочу, щоб Бет знову старалася бути сильною. Не хочу, щоб вона переконувала мене, що впорається. Не хочу, щоб щось приховувала від мене.

А я... досі не знаю, що з усім цим робити.

Ще геть недавно мені здавалося, що найгірше в моєму дарі — відчувати чужий біль. Тепер я розумію, що набагато гірше — бачити, як людина, яку ти любиш, має йти туди, куди ти не можеш піти за нею.

Батько раз у раз повторює, що в Колонії їм буде безпечніше. Я вже навіть не знаю, чи намагаюся переконати себе, чи просто повторюю його слова. Бо якщо він має рацію і єдиний спосіб урятувати їх — це «заховати», то, можливо, іншого способу й справді не існує. Можливо, Колонія — це не кінець їхнього життя в Місті, не покарання і не спосіб позбутися проблеми. Можливо, це просто місце, де вони зможуть певний час перечекати, поки Спільнота забуде про них.

Мені залишається лишень триматися за цю думку. Навіть якщо якась частина мене вже боїться, що я хочу повірити в неї сильніше, ніж вона того заслуговує.