Запис 15

Запис 15

За місяць до подій в Колонії

Кілька годин тому батько сказав, що батьки Бет і Кейла загинули.

Ще до того, як він вимовив ці слова, я зрозумів, що сталося щось погане. У будинку було надто тихо. Навіть батько мовчав довше, ніж зазвичай. Я не міг пояснити, звідки це відчуття, та в його емоціях уже була якась дивна важкість. Не паніка й не розпач. Радше втомлена впевненість людини, яка вже прийняла те, чого не здатна змінити.

А потім він сказав, що їхній літак упав десь посеред пустелі, тож шансів майже немає. Не в тому місці, не в таку спеку. Пустеля не пробачає помилок. А якщо їх не забрала вона, то могли знайти пустельники чи хижаки.

Дідько...

Я досі не можу це нормально усвідомити.

Ще кілька днів тому Фрідберт і Тіціана були просто частиною нашого життя. Батьками Кейла й Бет. Людьми, яких я знав стільки ж, скільки себе пам'ятаю. Вони часто сиділи з нами за одним столом, сміялися з дурних жартів Кейла, переживали через надмірну впертість Бет і завжди були десь поруч. Я виріс, дивлячись на них і навіть не замислюючись, наскільки рідкісною була та простота, з якою вони любили одне одного. Для мене це завжди здавалося чимось... звичайним.

Востаннє я бачив їх позавчора перед їхньою поїздкою. Я якраз сидів з альбомом, коли Фрідберт глянув на мої малюнки й пожартував, що такими темпами я скоро стану відомішим за Пікассо. Я закотив очі й сказав, що до Пікассо мені ще далеко. Він засміявся, а Тіціана підійшла й легко обійняла мене за плечі й сказала, що не варто слухати його дурниць, бо він просто заздрить. Я теж засміявся. Вони обидва побажали мені гарного вечора і пішли. Нічого особливого. Звичайний вечір. Звичайна розмова. Звичайне прощання. Як і десятки разів до цього. Нічого, що варто було б запам'ятовувати.

А тепер їх немає.

Найдивніше, що ще зранку життя було абсолютно звичайним. Кейл скинув мені якесь безглузде фото зі спортзалу, де навмисно вдав, немов його мало не розчавила штанга. Бет після обіду написала, що якщо я ще раз запізнюся на репетицію вистави через свої малюнки, то вона власноруч спалить мій альбом. Я тоді тільки закотив очі й навіть не відповів.

Хто ж міг подумати, що це будуть останні звичайні повідомлення перед тим, як усе зміниться.

Батько сказав, що завтра я маю поговорити з ними. Наче це так просто. Наче якщо я відчуваю чужі емоції, то автоматично знаю, що потрібно сказати. Я сам іще не встиг зрозуміти, що Фрідберта й Тіціани більше немає, а вже маю думати не про те, як пережити це самому, а про те, як сказати Кейлу й Бет так, щоб їм було хоч трохи легше.

Трясця... І як він це собі уявляє?

Кейл завжди здається людиною, яку неможливо зламати. Він жартує, коли всі мовчать. Усміхається, коли іншим страшно. Може перетворити будь-яку катастрофу на якусь дурнувату історію, після якої всі чомусь починають сміятися. Часом мені навіть здається, що він справді не боїться нічого. Та я не знаю, що він зробить, коли дізнається про батьків. Чи буде жартувати, як завжди. Чи просто мовчатиме. Чи розлютиться. Можливо, спочатку взагалі не повірить. Так, він мій найкращий друг, і я бачив його достатньо різним, щоб уявити десятки можливих реакцій. Однак що він зробить після таких слів, передбачити не можу.

А Бет...

Я навіть не хочу уявляти, що буде з нею.

Після всього, через що ми вже пройшли разом, вона стала набагато відкритішою у своїх емоціях. Іноді навіть надто. Вона може злитися, плакати, кричати, грюкати дверима, а потім через годину сміятися так, наче нічого не сталося. Колись мені здавалося, що на неї так вплинув Період Становлення. Та тепер я розумію, що вона нарешті перестала ховати те, що відчуває. Принаймні від мене.

А завтра мені доведеться стояти поруч із нею в ту мить, коли вона дізнається правду. І я знаю, що буде далі. Її біль просто накриє мене. Та цього разу я не зможу відійти вбік і перечекати. Тільки не з нею.

Іноді я все ще ненавиджу свій дар.

Люди думають, що він дозволяє краще розуміти інших. Насправді він просто не залишає вибору. Чужий страх, відчай чи безсилля проходять крізь мене так само легко, як власні емоції. Так, звісно, я вже навчився приглушувати чужі почуття, коли потрібно. Навіть можу змінювати їх — заспокоїти когось, послабити страх, відсунути злість. Зі сторонніми це навіть простіше, бо я не знаю їх достатньо добре, щоб їхні емоції ставали моїми. А от з близькими все інакше. Адже коли боляче людині, яку ти любиш, неможливо просто натиснути якусь внутрішню кнопку й вимкнути цей біль. А коли це Бет, Кейл, чи Патрік...

Дідько.

Я просто хочу, щоб завтра мені вистачило сил залишитися поруч. Щоб їхній біль не накрив мене настільки, що я вже не зможу нічого зробити. Я мушу витримати. Хоча б заради них.

Батько сказав, що я впораюся. Він завжди так каже. Наче цього достатньо. Наче варто лише поставити переді мною правильне завдання — і я знайду спосіб його виконати. Він все ще часом забуває, що я не машина.

Я довго сидів за столом, хотів щось намалювати. Переді мною лежав чистий аркуш, але рука лише ледь торкнулася олівця. Мені завше здавалося, що якщо не можу підібрати слів, то зможу хоча б намалювати те, що відчуваю. Сьогодні не виходило ні те, ні інше.