Запис 14

Запис 14

За два місяці до подій в Колонії

Учора батько сказав, що настав час заховати Патріка. Саме так і сказав. Не перевезти, не вберегти, не сховати від чужих очей на деякий час. Просто — заховати.

Останні кілька місяців у домі панував неспокій. Батько й Уріела сварилися дедалі частіше. Вони й до цього могли не погоджуватися одне з одним, але зазвичай швидко знаходили спосіб порозумітися. Тепер усе було інакше: їхні розмови раз у раз закінчувалися криками, грюканням дверей або довгим мовчанням, від якого в усьому будинку ставало незатишно.

Батько сказав, що Уріела так і не змирилася з його зрадою й останнім часом стала поводитися непередбачувано. Кілька разів вона вже згадувала Патріка при сторонніх. Поки що ніхто не звернув уваги. Та якщо це повториться ще раз, Спільнота дізнається правду. А разом із нею — і все Місто. Дізнається, що всі ці роки в будинку Еммеріха Вінґарда живе незареєстрована дитина. Дитина з надздібностями. Дитина, якої офіційно не існує.

Від самого початку батько зробив усе, щоб про малого знали лише люди з найближчого кола. Патрік ніколи не ходив до звичайної школи — навчався вдома. За межі будинку він виходив рідко, і лише з тими, хто знав правду про нього. Для мене це давно стало буденністю, тож я навіть не замислювався, наскільки дивно це виглядає збоку.

Я, звісно, розумію, чому батько хвилюється. Якщо правда випливе назовні, усе закінчиться погано. Не лише для Патріка. Для всіх нас. Бо як би багато не важив для Міста Еммеріх Вінґард, є правила, яких навіть йому не можна порушувати.

Та попри це мене не полишає дивне відчуття.

Я весь цей час повторював собі, що батько завжди має причину. Що якщо він приховує щось, то лише тому, що інакше не можна. Я сам не раз переконував себе в цьому. І сам вірив. Проте сьогодні вперше ця думка не заспокоює. Бо Патрік — не один із його проєктів. Не результат дослідження. Не експериментальний зразок.

Він мій брат.

Я навіть не пам'ятаю моменту, коли перестав думати про нього як про сина батька від іншої жінки. Чи взагалі згадувати, що ми не рідні. Це сталося якось само собою. Спершу малий мене страшенно дратував: постійно крутився поруч, ставив безглузді запитання, хапав мої речі. Потім почав у всьому наслідувати Кейла — так завзято, що часом я вже не розумів, із кого з них більше сміятися. Згодом стало звичним, що він просить допомогти з домашнім завданням, цупить мої олівці або без кінця вигадує якісь історії. А тепер... тепер я вже не уявляю, що його може не бути поруч.

Мабуть, саме тому мене так зачепило це слово. Заховати. І що довше я повторював його подумки, то безглуздішим воно здавалося. Наче Патріка можна скласти в коробку, зачинити двері й удати, що проблема зникла.

Я не знаю, що саме задумав батько. Він майже нічого не пояснював — лише сказав, що так буде безпечніше.

Безпечніше для кого? Для Патріка? Для нас? Чи для його роботи?

Раніше такі питання мені навіть на думку не спадали. Просто не було причин сумніватися в його рішеннях. Навпаки, я завжди пишався тим, що саме мій батько шукає ліки проти Е-вірусу. Що саме він робить те, чого не можуть зробити інші. Мені здавалося, що людина, яка присвятила життя порятунку інших, не може помилятися у важливих речах. Я й досі хочу в це вірити. Хочу набагато сильніше, ніж готовий собі зізнатися. Та щоразу, коли згадую обличчя малого після тієї розмови, ця впевненість починає тріщати.

Ні, брат нічого не сказав. Лишень усміхнувся й пожартував, що нарешті перестане слухати, як я бурчу через розкидані речі. Точнісінько так, як пожартував би Кейл. Я знаю цю його манеру давно — Патрік перейняв у Кейла вже стільки всього, що іноді вони говорять майже однаково. Але цього разу за його усмішкою було щось інше. Він дуже старався виглядати так, наче нічого не сталося. Наче міг просто скопіювати Кейлову впевненість і перестати боятися. Бо для нього Кейл — людина, якій ніколи не буває страшно.

Та Патрік може усміхатися скільки завгодно. Для інших це, мабуть, спрацювало б. Але не для мене. Я відчував його страх так само гостро, немов він був моїм. Відчував його розгубленість. Його відчайдушне бажання не засмутити батька. І, мабуть, саме це було найгіршим, бо попри все він досі беззастережно довіряє батькові. Так само як іще зовсім недавно довіряв і я.

Увечері я знову піднявся на дах багатоповерхівки. Хотів побути на самоті, провітритися, бо чомусь лише там думки бодай трохи складаються докупи.

Звідти Місто здавалося бездоганним. Монорейки ковзали між хмарочосами, рекламні екрани заливали вулиці кольоровим світлом, десь унизу сигналили автівки, люди поспішали у своїх справах, мовби світ навколо був саме таким, яким вони звикли його бачити. З висоти легко повірити, що ми справді живемо у найкращому місці на Землі. 

І я раптом усвідомив, що ще кілька місяців тому теж беззастережно в це вірив. Тепер — ні. Бо я знаю, що за річкою є Нетрища. Що десь курсує Одинадцята Монорейка, про яку не говорять вголос. Що існують Колонії, заховані серед пісків так далеко, що більшість мешканців Міста навіть не замислюється про їхнє існування. Я теж колись жив так, наче за межами звичного мені світу нічого особливо не відбувається.

Дивно, як легко жити в ілюзії, якщо жодного разу не дивився за горизонт. Достатньо не ставити зайвих запитань — і світ здаватиметься простим. Проте варто лише раз побачити, що знаходиться по той бік річки, і назад уже не повернешся.