Запис 13

Запис 13

За чотири місяці до подій в Колонії

Не писав майже три місяці. Спочатку не було настрою. Потім — бажання. А потім подій стало так багато, що я вже й сам не розумів, із якої починати.

Школа. Тренування. Репетиції. Спроби не думати про Бет. Колонії. Нетрища. Е-вірус. Війна за межами Міста. Світ ніби раптом став більшим, ніж я звик уявляти.

Мабуть, саме тому сьогодні я знову відкрив цей щоденник. Хочу хоча б для себе розкласти все по місцях.

Батько нарешті почав вводити мене в курс своїх справ. Місяць тому він вперше дозволив мені переступити поріг центральної лабораторії своєї компанії. Раніше я бачив її лише здалеку. Велика будівля, що майже губилася серед інших хмарочосів, віддзеркалюючи їх у своїх скляних стінах. Усередині не було нічого зайвого. Білі стіни, світла підлога, скло й метал. Навіть голоси там звучали приглушено, ніби сама будівля не терпіла шуму.

Я завжди знав, що батькова компанія — одна з найбільших у Місті. Проте лише тоді зрозумів її справжні масштаби. Поверх за поверхом — лабораторії, серверні, операційні центри. Люди в білих халатах, військові, програмісти, лікарі. Хтось біг коридором із планшетом, хтось сперечався біля голографічної схеми, хтось навіть не підіймав очей від моніторів. Здавалося, усе це місце жило лише заради однієї мети — знайти ліки.

Стільки років я намагався зрозуміти, чим він займається. Бачив, як він годинами не виходить зі свого домашнього кабінету, ховає записи, обриває розмови на пів слова. А тепер раптом сам почав відкривати мені двері у свій світ. Можливо, для нього це була дрібниця. А для мене — ні.

Він знову заговорив про ліки проти Е-вірусу. Сказав, що часу дедалі менше. Що хворих стає більше. Що якщо нічого не змінити, одного дня рятувати буде вже нікого.

Я слухав його й ловив себе на думці, що хочу вірити кожному його слову. Після Нетрищ я вже не міг так легко пояснювати собі цей світ. Та в батька... я все ще вірив. Якщо хтось і здатен знайти відповідь, то саме він. І якщо я можу хоч чимось наблизити той день, коли він їх знайде, то чому б не спробувати?

На одному з поверхів він підвів мене до великої стіни з екранами. Їх було десятки. На кожному — чиєсь життя. Хтось сидів на уроці. Хтось спав. Хтось тренувався. Хтось працював. Люди жили, сміялися, сварилися, мовчали, навіть не здогадуючись, що за ними хтось спостерігає. А ми просто стояли й дивилися. Наче це було абсолютно нормально.

Потім він повів мене в іншу частину лабораторії, на інший поверх. Я був упевнений, що зараз він покаже результати досліджень чи якісь медичні звіти. Натомість ми зайшли до невеликого кабінету, де майже всю дальню стіну займав величезний екран. Він наказав мені сісти за стіл і відкрити файл «30-15». Я слухняно виконав наказ.

На екрані одразу відкрилося особове досьє.

Номер: 30–15.

Вік: 16 років.

Стать: жіноча

Місце перебування: Колонія №2.

Статус: Учень. Вища Школа.

Нижче — десятки сухих рядків: зріст, вага, група крові, колір очей, колір волосся, медичні показники, результати перевірок.

У самому центрі була фотографія. Я мимоволі затримав на ній погляд. Звичайна дівчина. Темне волосся, уважні очі і якась дивна впертість у виразі обличчя. Не схожа на тих усміхнених дівчат, що весь час миготіли на екранах міської реклами. Занадто справжня. Саме це я помітив першим.

Потім батько торкнувся кількох клавіш, і фотографія зникла разом із даними. Замість них на моніторі одночасно відкрилися шість камер. Всі показували онлайн цю дівчину. Щойно вона зникала з одного екрана, одразу з'являлася на іншому. Здавалося, у Колонії не існувало місця, де вона могла б залишитися сама. Дві останні камери були налаштовані так, що майже постійно тримали в кадрі її обличчя. Настільки близько, що можна було розгледіти навіть ледь помітний рух брів чи кутиків губ.

 Батько доручив мені вести журнал її поведінки. Записувати все, що здасться незвичним. Будь-які зміни. Реакції. Відхилення від звичного.

 Сказав, що вона особлива.

«Особлива» — дивне слово. Батько майже ніколи не використовував його, коли йшлося про людей. Зазвичай люди для нього — це дані. Показники. Результати. А тут... Ніби він мав на увазі не черговий об'єкт спостереження.

Спершу він позначав її як «30-15». А вже за кілька хвилин він назвав її Рікою. Випадково чи ні — не знаю. Але саме це мені й запам'яталося. Немов для нього вона справді була не просто ще одним номером.

Відтоді кожні три дні я приходжу до цього кабінету й спостерігаю за нею. За тим, як вона поводиться. Як реагує. Як навчається. Іноді навіть за тим, як просто мовчить.

Збоку це, мабуть, виглядає дивно. Наче я якийсь шпигун. Та якщо це справді допоможе батькові знайти ліки, я готовий спостерігати стільки, скільки буде потрібно.

Поки що я не бачу в ній нічого незвичайного. Так, вона уперта. Допитлива. Занадто емоційно реагує на деякі речі. Часто дивиться на світ так, ніби не погоджується з тим, що їй показують. Проте, на мою думку, це звичайна шістнадцятирічна дівчина.