Запис 12

Запис 12

За сім місяців до подій в Колонії

Учора я майже не спав — думки весь час поверталися до Колоній. До людей, яких я ніколи не бачив. До світу, про який досі знав лише зі слів батька. 

Сьогодні після школи я знайшов Сінга й запитав, чи бував він у Нетрищах. Він лише кивнув. Коли я попросив показати мені їх, Сінг довго мовчав, немов вирішував, чи справді я готовий це побачити. А потім сказав лише одне: «Ходімо». 

...

Я навіть не знаю, як правильно описати це місце. Наче інше Місто: те саме небо, та сама річка — а світ зовсім інший. 

Будинки тут були старими, хаотично добудованими один до одного: облуплені фасади, перекошені балкони, металеві сходи, що вели просто на вулицю, дроти, натягнуті між дахами. Деякі вікна були забиті дошками, інші заклеєні плівкою. Будівлі стояли так близько, що між ними майже не залишалося світла. Повітря було просякнуте димом, дешевим алкоголем, потом, каналізацією й ще чимось, чого я не зміг упізнати. І мені геть не хотілося дізнаватися, що це за запах. 

Ми йшли мовчки. Сінг нічого не пояснював — просто рухався вперед. А я дивився. На хлопчика, що порпався у смітті й, помітивши нас, одразу зник у найближчому підвалі. На чоловіка, який лежав біля стіни й навіть не ворухнувся, коли повз нього пройшли десятки людей. На жінку, яка кашляла так сильно, що здалося — вона ось-ось задихнеться. А люди обходили її так само спокійно, як калюжу після дощу. На двох хлопців, які билися посеред вулиці, і ніхто навіть не зупинився, щоб допомогти їм. Наче так і мало бути.

Я хотів допомогти. Кожному з них. Але не зробив нічого. Їх було надто багато. І я просто не знав, з кого почати, коли здавалося, що допомоги потребують усі. 

Потім ми звернули на іншу вулицю. Тут було тихіше. Над дверима висіли червоні китайські ліхтарики, і їхнє тьмяне світло плямами лежало на мокрому асфальті. Біля дверей стояли чоловіки й жінки. Одні всміхалися занадто широко, кидали мені повітряні поцілунки, манили рукою, запрошуючи зайти. Інші відводили погляд, наче боялися зустрітися очима. Дехто з них був молодшим за мене. 

Я не став питати, що це за місце. Чомусь відчував: відповідь мені не сподобається.

Та найстрашніше було навіть не це. Не бруд, не голод, не люди, які повільно згасали просто на очах. Найстрашніше — що всі поводилися так, наче це звичайний день. Наче до цього можна звикнути.

Я силкувався відгородитися від чужих емоцій. Даремно. Їх було надто багато. Страх. Втома. Безнадія. І найдивніше — байдужість. Наче біль, який триває надто довго, зрештою перестає боліти. 

Уже коли ми майже дійшли до мосту, я почув незнайомий металевий гул. Він не був схожий на шум міських монорейок чи тих, що йшли вздовж стіни. Цей звук був важчим, глухішим. 

Я знав, що за межі Міста ведуть кілька монорейок. Десять — до Колоній. І ще одна. Та, про яку майже ніхто не говорив.

Одинадцята монорейка.

Потяг був майже без вікон. Біля платформи мовчки стояли люди — чоловіки й жінки, старі й молоді. Дехто ледве тримався на ногах, інших підтримували під руки. Хтось безупинно кашляв. Один чоловік раптом засміявся — голосно, без причини, і від того сміху мороз пішов шкірою. Ніхто не пручався. Ніхто не тікав. Наче всі вже знали, що це марно.

Я запитав у Сінга, куди їх відправляють. Він мовчав кілька секунд, потім коротко відказав: «У Вогнище».

Я знав це слово. Однак досі воно для мене було лише позначкою на карті. Я ніколи не пов'язував його з живими людьми. Тож спитав лише одне: чи вони повернуться. Сінг сухо сказав, що ця монорейка — квиток в один кінець.

Потяг рушив. Ніхто навіть не озирнувся. Лише я дивився йому вслід, доки він не зник між заводськими трубами.

У школі нам розповідали про Е-вірус — про стадії, про лікування. Але ніхто жодного разу не сказав, що одного дня людину просто посадять у потяг. І що це буде її остання поїздка.

Коли ми повернулися до автівки біля мосту, Сінг так нічого й не сказав. Я теж мовчав. Уже біля дверцят він на мить завмер, повернувши обличчя в бік неонового Міста. Постояв кілька секунд, а потім мовчки сів у авто. 

Відтоді мене не відпускає одна думка: якщо між нашими районами лише одна річка… то чому здається, ніби між ними ціле життя?