Запис 11

Запис 11

За сім місяців до подій в Колонії

Не знаю, навіщо взагалі відкрив цей щоденник. Мабуть, тому що якщо не запишу це зараз, то сам почну сумніватися, чи ця розмова справді була. 

Сьогодні я дізнався, звідки насправді беруться люди, які працюють на наше Місто.

Не знаю, чому батько вирішив розповісти мені саме тепер. Можливо, тому що вважає мене достатньо дорослим. А можливо, просто настав момент, коли приховувати правду більше не мало сенсу. 

У школі нас учили, що Колонії створили після Катастрофи, щоб урятувати дітей, які залишилися без батьків. Там їх виховують, навчають, готують до дорослого життя. А коли вони виростають, стають частиною Спільноти й допомагають відбудовувати світ. Я ніколи не сумнівався в цьому.

Сьогодні батько сказав, що це лише та версія, яку мають знати всі.

Насправді Колонії існують для того, щоб постачати Місту потрібних людей. Одні стають солдатами, інші — охоронцями. Хтось усе життя працює прислугою в будинках таких сімей, як наша. Хтось проводить роки на заводах чи в шахтах. Тих, кого вважають найціннішими, залишають для програм народження дітей. А інших відправляють у «Безодню». Про неї батько майже нічого не сказав — лише назвав «важливою частиною системи». Назва здалася знайомою. Здається, колись Кейл намагався щось розповісти про неї, але тоді я лише відмахнувся. Тепер шкодую.

Батько говорив про все це спокійно, так само як про свої дослідження. Наче пояснював роботу механізму. Він сказав, що світ після Е-вірусу більше не може дозволити собі хаос. Дітей народжується дедалі менше. Люди вимирають. Комусь потрібно підтримувати життя Міста. Комусь — працювати. Комусь — воювати. Комусь — народжувати. І саме Колонії розв'язують цю проблему. 

Він лише побіжно згадав про війну. Не пояснював деталей, ніби вони зараз не мали значення. І я не став розпитувати. У школі нам і раніше казали, що за стінами Міста вже багато років точиться війна. Проте говорили так, наче це просто ще один факт про світ, який нас не стосується. Ми жили в безпечному районі, ходили до школи, будували плани на майбутнє. Війна існувала десь далеко, майже за межею нашого життя. Тоді це здавалося природним. Лише тепер я вперше замислився: а що, як усе це лише тому, що хтось дуже старанно подбав, аби ми її не бачили? 

Та більше за війну мене в ту мить хвилювали Колонії. Тож я запитав, чи справді іншого виходу немає. Батько довго мовчав, ніби щось обмірковував, а потім сказав: якби існував інший шлях, Спільнота б його обрала. Однак зараз людство надто близьке до зникнення, щоб дозволити собі жити так, ніби нічого не сталося. І що іноді доводиться робити те, чого ніхто не хоче, аби одного дня цього більше не довелося робити ніколи. 

Потім він додав, що Колонії не існуватимуть вічно. Він повторював знову й знову: усе це лише тимчасово. Одного дня вони більше не знадобляться. Коли він знайде ліки проти Е-вірусу, люди перестануть втрачати емоції, перестануть повільно згасати й помирати. Тоді, сказав він, світ знову стане таким, яким мав бути. 

Він говорив про це так упевнено, що я майже бачив той день. День, коли людству більше не доведеться жити за законами виживання. Коли діти не народжуватимуться для системи. Коли люди знову зможуть просто жити. І тоді я вперше уявив, що одного дня саме його назвуть людиною, яка врятувала світ.

Перед тим як закінчити розмову, він сказав ще одну дивну річ: серед дітей у Колоніях іноді трапляються такі самі, як ми. Я здивувався й запитав, що тоді з ними відбувається. Батько лише ненадовго замовк, а потім відповів: «Це залежить од багатьох речей». Я хотів розпитати більше, та він лише всміхнувся й перевів розмову на інше.

Після тієї розмови я знову піднявся на дах багатоповерхівки. Довго стояв там, дивився на Місто. Раніше мені здавалося, що знаю його напам’ять: скляні вежі, неонові вулиці, потік автівок, монорейки, вир життя. Але сьогодні погляд невідступно тягнувся до іншого берега. 

Звідти Нетрища здавалися темною плямою. Наче їх спеціально стерли з картини Міста. Я бував майже всюди, але там — ніколи. І раптом зрозумів, що навіть не знаю, чому. Просто ніколи не мав причини перейти через річку.

Про Нетрища я чув різне. У школі казали, що там небезпечно. Дорослі взагалі воліли про них не говорити. А Кейл якось заявив, що саме там можна купити будь-що — якщо знаєш, у кого питати. Я тоді лише посміявся. Здавалося, він, як завжди, перебільшує. Та й мені ніколи не спадало на думку перевіряти, що з цього правда.

А сьогодні я вперше подумав про те, що, можливо, живу не в цілому світі, а лише в його маленькому, дуже дорогому шматочку. Тепер я знав, що наше життя не виникло саме собою. Щоб ми могли жити так, як живемо, хтось щодня виконує роботу, про яку ми навіть не замислюємося. І чомусь уперше Місто здалося мені меншим, ніж було раніше.

Я думав про Колонії. Про дітей, яких ніколи не бачив. Про те, що для них усе це, мабуть, і є нормальним життям. А потім упіймав себе на моторошній думці: я не знаю, що страшніше — те, що вони нічого не знають, чи те, що тепер знаю я.

І якщо це правда... то скільки ще є речей, про які я навіть не здогадуюся?

І чомусь мені вперше захотілося побачити Нетрища на власні очі.