Запис 7

Запис 7

За півтора року до подій в Колонії

Учора в Бет нарешті проявилася здібність.

Зізнаюся, я трохи нервував: після її Періоду Становлення ми всі чекали цього моменту, але ніхто не знав, що саме станеться. Тепер відповідь очевидна — Бет стала неймовірно сильною. Сьогодні на тренуванні вона одним рухом жбурнула мене через усе приміщення. Кейл реготав так, наче побачив найкумедніше видовище у житті. Та вже за хвилину йому самому довелося «літати» — і не менш ефектно. 

Справедливість існує.

Сінг лише спостерігав збоку, задоволено всміхаючись. Він навіть пожартував, що тепер ми з Кейлом нарешті перестанемо покладатися лише на власну силу.

Дуже смішно.

Якщо так триватиме й надалі, незабаром ми обидва не матимемо жодного шансу перемогти Бет на тренуваннях. Та мене це зовсім не засмучує. Навпаки, приємно бачити, як вона сама дивується власним можливостям. 

Щоправда, поки що Бет не вміє контролювати силу: кожен удар виходить значно потужнішим, ніж вона планує, і після тренувань постійно бурчить, що все псує.

Батько каже, що так і має бути — організм іще пристосовується. За його словами, здібності схожі на м’язи: якщо їх не тренувати, вони залишаються слабкими.

Віднедавна він узагалі багато говорить про наші здібності. Наче тепер, коли вони проявилися майже в кожного, йому не терпиться зрозуміти, на що ми здатні. Він виглядає натхненним. І навіть трохи лякає тим, наскільки сильно. 

Сьогодні я не стримався й прямо запитав: звідки взялися ці здібності? Чому саме ми? Думаю, це хвилювало не лише мене — просто інші не наважувалися поставити такі питання вголос. 

Батько сказав, що людство неспинно змінюється. Що колись люди навчилися говорити й писати, потім — будувати міста, лікувати хвороби, літати в космос. А тепер настав час для наступного кроку. Наші здібності — не прокляття й не випадковість, а дар. Новий етап розвитку людства.

Мені цього пояснення вистачило. Думаю, й іншим теж. І тепер наші здібності вже не здаються чимось загрозливим — навпаки, ми навіть почали трішки пишатися ними.

Уже тиждень батько тренується зі мною окремо. І вправи стали значно важчими. Раніше я лише відчував чужі емоції, а тепер він навчає мене впливати на них. Поки що виходить невдало. І часом мене лякає сама думка, що буде, якщо я помилюся. 

Та все ж інколи мені вдається приглушити страх чи заспокоїти когось на межі зриву — щоправда, лише на кілька секунд. А після кожної спроби я почуваюся так, немов мене переїхала вантажівка. 

Батько запевняє, що з часом стане легше, що це природний процес. Хоча якби мені платили по кредиту за кожне його «ще раз», я вже був би найбагатшою людиною в Місті. 

Патрік теж потроху вчиться керувати тим, кому й коли передавати свої думки. Точніше, намагається. Виходить... по-різному. Учора він хвилин десять старанно передавав думки лише Кейлові й страшенно пишався собою. А потім забувся, захопився якоюсь історією — і я знову мимоволі почув її від початку до кінця. Кейл, звісно, сумлінно відповідав уголос. Уріела витримала їхній «секретний діалог» хвилин п’ять, а потім попросила перенести його якомога далі від вітальні. 

А найдивніше те, що ці двоє справді можуть годинами залишатися разом і не втомлюватися одне від одного. Я й гадки не маю, як їм це вдається. Мабуть, саме так і має виглядати нормальна родина. І мені чомусь дуже хочеться, щоб це тривало якомога довше.

Буває, дивлюся на нас усіх і дивуюся, які ми різні. Я відчуваю чужі емоції. Патрік розмовляє думками. Бет стала сильнішою за будь-кого з нас. А Кейл... Кейл просто якимось дивом змушує всіх навколо сміятися. І, якщо чесно, все частіше мені спадає на думку, що, може, саме це — найцінніший дар.