Запис 6

Запис 6

За рік і сім місяців до подій в Колонії

Мабуть, я повинен радіти: моя мрія здійснилася, Бет поруч, вона моя дівчина. Якби хтось сказав мені це рік тому, я б лише засміявся. А тепер і досі не віриться, що це правда.

Коли дуже довго чогось хочеш, уявляєш це зовсім інакше.

Ні, я щасливий. Справді щасливий. Та Бет трохи змінилася. Вона постійно мене обіймає, бере за руку, куйовдить волосся, цілує в щоку без жодної причини. І наче все це нормально. Певно, так і мають поводитися закохані. Проте часом мені здається, що вона трішки переграє. Особливо коли поряд дорослі. Особливо коли наші сім’ї збираються разом.

Кілька разів спадало на думку, що вона не стільки чекає моєї реакції, скільки крадькома перевіряє, чи хтось зверне на нас увагу. Може, мені просто здалося. Сподіваюся, що здалося. Бо якщо починаєш шукати дивину навіть у тому, про що мріяв роками, то це вже якась клініка.

Кейл, звісно, лише підливає олії у вогонь. Каже, що я став нудним: раніше зі мною хоча б можна було нормально посперечатися, а тепер я або вчуся, або тренуюся, або проводжу час із Бет. 

Може, він і має слушність.

Хоча сам не кращий. Минулого тижня урочисто заявив, що закохався, а вже вчора назвав це «тотальним крінжем» і повідомив, що має нову симпатію. І як тільки дівчата на це ведуться?

Патрік знову постійно тримається біля Кейла. Здається, для малого він став старшим братом навіть більше, ніж я. І знаєте що? Мене це вже не зачіпає. Навпаки — мені подобається слухати, як вони дуркують. Навіть тоді, коли Патрік настільки захоплюється, що його думки лунають у моїй голові голосніше за мої власні. 

Загалом у домі коли ці двоє поруч, завжди шумно: щось падає, хтось сміється, хтось когось кличе. І коли раптом надовго стає тихо, я мимоволі думаю: що вони знову задумали? 

Колись цей шум мене дратував. А тепер здається, що без нього вдома було б якось неправильно.

Сам не помітив, коли це сталося, та атмосфера в домі змінилася. Навіть батько все частіше виходить зі свого кабінету. Уріела жартує, що він нарешті згадав, що має сім’ю. Він лишень усміхається й мовчить.

Дивно. Раніше він ніби існував окремо від усього дому. А тепер усе частіше сідає з нами за стіл і більше не зникає відразу після вечері. Не знаю, що змінилося. І вперше за довгий час мені байдуже, чому.