Запис 5

Запис 5

За рік і одинадцять місяців до подій в Колонії

Два дні тому ми з Бет почали зустрічатися. Вона сама прийшла до мене в кімнату. 

І досі важко повірити, що це сталося насправді. Я був готовий до всього: що вона захоче поговорити після лікарні, що їй знову погано, що попросить про допомогу. Проте точно не до того, що вона просто зайде, скаже, що я їй подобаюся, і поцілує.

А потім сталося те, про що я навіть не наважувався мріяти.

І знаєте, що найсмішніше?

Я стільки місяців прокручував у голові сотні можливих розмов із нею. Уявляв, що скажу, якщо колись наберуся сміливості зізнатися. А коли все сталося насправді, і Бет сказала, що кохає мене — я просто дивився на неї, як телепень. Здається, навіть перепитав: «Серйозно?» Якби Кейл знав, що я тоді видав, то згадував би мені це до самої старості. 

Учора ми з Бет вирішили більше не приховувати, що ми разом.

Чесно кажучи, я думав, що Кейл мене просто приб’є. А він зареготав, поплескав по плечу й кинув щось на кшталт: «Бро, та я вже давно рофлив із того, як ви одне на одного витріщаєтеся».

Йолоп.

Найгірше те, що він мав слушність. Виходить, усі давно все зрозуміли. Усі, крім мене.

Уріела була щиро рада. Патрік усміхався так, немов це він почав зустрічатися з Бет.

А батько…

Саме він здивував мене найбільше. Я ніколи не бачив його таким щасливим. Зазвичай він занурений у свої дослідження, повсякчас щось записує, аналізує, вибудовує теорії. Іноді мені здається, що він дивиться на світ як на черговий експеримент. А вчора він просто був батьком. І саме це мене насторожило. Я надто добре його знаю: він нічого не робить без причини й майже ніколи не показує емоцій просто так. Тому його реакція збентежила мене. Я не розумів, що вона означає. Можливо, він справді просто радів за мене. А можливо… 

Та ні. Не хочу зараз про це думати. Здається, я вже настільки звик чекати підступу, що навіть у власному щасті шукаю щось погане. І це, мабуть, найсумніше. 

А я ж нарешті, вперше за довгий час, майже не думав ні про здібності, ні про батька, ні про те, що буде завтра. Я просто був щасливий. Усе навколо ніби стало легшим. Навіть чужі емоції цього разу не тиснули так сильно. Вперше за багато місяців мені не хотілося аналізувати кожен погляд, кожне слово чи шукати прихований сенс у вчинках людей. Хотілося просто жити. І це так класно — хоча б ненадовго відчути себе звичайним шістнадцятирічним хлопцем, який закохався в найкрасивішу дівчину в Місті. 

Та все ж десь глибоко всередині не зникає дивне відчуття. Наче я вже боюся втратити це щастя, навіть не встигнувши до нього звикнути. Просто життя навчило мене однієї неприємної речі: щойно починаєш вірити, що все налагоджується, воно обов’язково знаходить спосіб довести, як сильно ти помилявся.