Запис 4

Запис 4

За два роки до подій в Колонії

Я думав, що після мене це більше нікого не торкнеться. Можливо, просто надто хотів у це вірити. 

Коли почався мій Період Становлення, ніхто не знав, чого чекати. Навіть батько. Для нього це був «процес», «етап», необхідна частина змін. А для мене — час, коли я перестав розуміти власне тіло. Коли чужі емоції, які й так ледве витримував, змішувалися з моїми власними, і я вже не міг відрізнити, де закінчуюся я й починаються інші. 

Потім настав і Патріків Період Становлення. Батько вже знав, що таке можливо, тож спостерігав за ним, збирав дані, робив висновки. Коли я дізнався про малого, намагався не думати про те, хто буде наступним. Та десь усередині постійно повертався до однієї й тієї самої думки. Чомусь мені здавалося, що це буде Кейл. Можливо, тому що він мій найкращий друг. А можливо, тому що я завжди чекаю найгіршого, коли йдеться про тих, хто мені дорогий.

Та я помилився. Наступною стала Бет.

Коли батько сказав про це, я спершу навіть не зрозумів його слів. Ніби мозок відмовився приймати таку інформацію. Бет? Серйозно? З усіх людей — саме вона?

Мені завжди здавалося, що вона незламна...

Лише згодом я почав помічати зміни. Авжеж, я помічав її страх, тривогу, біль — усе це я звик бачити в людях. Однак тоді не збагнув причини. Думав, що вона просто втомилася, що їй потрібен час, що вона, як завжди, сама впорається. 

Я помилився.

Період Становлення проходить у кожного по-різному. Я знаю це краще за багатьох. Проте знати — одне, а бачити, як це переживає людина, яку ти любиш, — геть інше. 

Вона трималася. Жартувала, всміхалася, повторювала, що все гаразд. Тож коли я дізнався, що вона намагалася покласти цьому край пігулками, я не міг повірити. Ні, не Бет. Не та, яка завше здавалася сильнішою за всіх нас. 

Лікарі врятували її. Вона вже два тижні в лікарні, і я приходжу щодня.

Найгірше те, що я постійно ловлю себе на думці: а що, як це Е-вірус? У Місті всі знають — він давно перестав бути лише страшною історією з підручників. Він існує десь поруч, нагадує про себе в новинах, у лікарнях, у тих сім'ях, де люди раптом починають згасати. Батько каже, що це не він. Що з Бет усе інакше. Що Період Становлення не має до нього жодного стосунку. Я знаю це. Та коли вже одного разу втратив через цю хворобу найдорожчу людину, здоровий глузд відмовляється слухати будь-які пояснення.

Бет злиться, що я поводжуся так, ніби вона маленька дитина, за якою треба стежити. Каже, що їй краще, що я даремно хвилююся. Типово для Бет.

Навіть тепер вона більше переймається тим, як інші реагують на неї, ніж тим, що відбувається всередині неї самої. 

Кейл теж майже весь час проводить у лікарні. Він робить те, що вміє найкраще: жартує, вигадує якісь дурниці, говорить про гурт. Раніше я б сказав, що він просто не розуміє серйозності ситуації. Але, мабуть, знову був несправедливий. Ні, він не лікує словами. Він просто не дає Бет бодай на кілька хвилин залишитися віч-на-віч зі своїм болем. І, чорт забирай... у нього це виходить.

Я ж можу лише сидіти поруч і сподіватися, що все буде добре.

Колись я вважав свою здібність прокляттям. Здавалося, ліпше було б нічого не відчувати, не чути чужих емоцій, не носити в собі чужий біль. А тепер думаю інакше. Бо відчувати — недостатньо. Я хочу зробити більше. Хочу, щоб ті, кого люблю, не мусили проходити крізь це самі. Можливо, колись я навчусь. І чітко усвідомлюю, що просто хотіти — замало. 

Сьогодні після лікарні мені зовсім не хотілося повертатися додому. Я просто йшов навмання, аж поки не опинився біля старої багатоповерхівки. Не знаю, що на мене найшло — я піднявся нагору. 

Звідти відкривалося майже все Місто. Воно жило так, наче нічого не сталося. Унизу поспішали люди, між хмарочосами ковзали монорейки, десь миготіла реклама, запалювалися вечірні вогні. Я дивився на все це й ніяк не міг позбутися дивного відчуття. Поки Бет лежить у лікарні й щодня бореться сама із собою, це місто навіть не помічає її болю. Воно не зупиняється. Не стихає. Не змінюється.

Саме тоді я вперше подумав, що людський біль насправді нічого не змінює. Світ не стає тихішим, коли комусь погано. Він просто продовжує жити далі.

І, мабуть, уперше за всі ці роки я подивився на Місто не як на дім. А як на величезний механізм, якому байдуже, що відбувається з окремою людиною.

Напевно, я ще повернуся туди.