Запис 3

Запис 3

За два з половиною роки до подій в Колонії

Сьогодні Патрік уперше назвав мене братом. Я не став його виправляти — хай думає, як хоче. 

Дивно. Ще кілька місяців тому я був готовий втекти з дому через нього. А тепер ловлю себе на думці, що вже не уявляю цього місця без його постійних думок у голові.

Щоправда, малий досі не навчився контролювати свою здібність. Інколи здається, що він навмисне кричить на весь будинок: «Кейле, дивись!», «Кейле, слухай!», «КЕЙЛЕ!» Так, він і далі звертається майже виключно до мого друга. І якщо чесно, я вже навіть не ображаюся. Напевно. 

А от Бет останнім часом змінилася. Вона ніби стала іншою: сміється рідше, замислюється частіше, дивиться кудись повз усіх, немов перебуває зовсім не тут. Це дивно. Бо раніше вона була людиною, яку неможливо було не помітити. Не знаю, як це правильно пояснити... Наче навколо неї завжди було багато світла. Варто було їй увійти до кімнати — і всі одразу повертали голови. Варто було заговорити — і навколо ставало тихо.

Тепер цього світла менше. Особливо я відчуваю це, коли вона мовчить. Люди можуть усміхатися, казати, що все гаразд, удавати, що їх нічого не турбує. Але їхні емоції не вміють брехати так майстерно, як слова. 

Я питав, що сталося. Вона лише усміхається й відповідає «все ок». Ненавиджу це «все ок» — зазвичай воно означає зовсім протилежне. 

А Кейл, авжеж, цього не помічає. Хоча... може, й помічає. Просто не хоче зайвий раз її дратувати. Грець його знає. Щоразу, коли він бачить, що комусь погано, бере гітару, сідає поруч і починає тихенько бренькати чи співати. Або, що ще гірше, жартує саме тоді, коли, як на мене, варто говорити серйозно. Дивна поведінка. 

Тож офіційний висновок дня: мій найкращий друг — йолоп.

От якби в мене була така сестра... Та кого я дурю? Я не хочу, щоб Бет була моєю сестрою. І учора я нарешті зрозумів, чому.

Я кохаю її.

Чорт.

Мабуть, саме через це я кілька тижнів тому так легко вплутався в Кейлову авантюру з гуртом. Тоді мені здавалося, що роблю це заради нього, а насправді просто хотів хоч кудись подіти власні думки. 

Досі не віриться, що я взагалі на це погодився. Кейл зі своїм «геніальним» планом: мовляв, треба займатися чимось нормальним, а не лише навчанням і тренуваннями, та ходити з обличчями, ніби життя вже остаточно дістало. 

Ненавиджу визнавати, проте часом він має рацію. Коли ми граємо, я хоча б на кілька годин перестаю думати про все інше. Про батька. Про здібності. Про чужі емоції... Іноді навіть про Бет. Хоча це ненадовго.

Трясця... І що тепер?

Вона бачить у мені друга. До того ж Кейл — мій найкращий друг і її брат. Здається, він і так давно про все здогадується. Однак це не означає, що він поставиться до цього нормально. А я не хочу втратити все, що маю.

І от як тепер дивитися їй у вічі так, щоб не спалитися?