Запис 2

Запис 2

За два роки й дев'ять місяців до подій в Колонії

Я почав звикати до малого. Він уже не такий рюмса, як мені спершу здалося. Принаймні щоранку більше не плаче. 

Кейл узагалі став із ним нерозлийвода, а той копіює його в усьому. Якщо Кейл сміється — малий теж сміється. Якщо Кейл біжить — він чимчикує слідом, ледь не перечіпаючись через власні ноги. Якщо Кейл починає дуркувати, Патрік дивиться на нього так, ніби той щойно врятував світ, а не просто видав чергову нісенітницю. І дивно, та Кейла це зовсім не дратує. 

 Я знаю Кейла все життя, проте й досі не розумію, як він це робить. П’яти хвилин у його компанії вистачає, щоб люди забули про свої проблеми. Наче це у нього дар, а не у мене. Я лише відчуваю чужі емоції й пропускаю їх крізь себе, а йому достатньо сказати якусь нісенітницю — і навіть Уріела всміхається. Щоправда, ненадовго. 

До речі, з’ясувалося, що Кейл теж чує Патріка. Тепер зрозуміло, чому малий тримається біля нього, мов тінь. Батько казав, що раніше його могла чути лише бабуся. Після її смерті він немов замкнувся у собі. Певно, страшно жити з думкою, що більше ніхто тебе не почує. А потім раптом з'являється людина, яка відповідає на твої думки.

Хоча ні... навіть дві. Я теж його чую.

Та, здається, він переконаний, що слухає його лише Кейл. Мене він уперто ігнорує, хоча я мимоволі ловлю кожну його думку. Усі його «Кейле, дивись!» і «Кейле, а чому?» завжди спрямовані тільки до нього. Іноді це схоже на розмову, яку я випадково підслухав, але сам у ній не беру участі.

Дурня якась. Я й сам не прагну, щоб малий без кінця гукав мене. Просто... іноді зринає думка, що було б непогано, якби хоч раз він звернувся й до мене.

А Кейл, авжеж, у захваті. Вже встиг навчити Патріка кількох своїх безглуздих жартів. Сьогодні вони удвох мало не довели Уріелу до сказу: малий почав передавати Кейлові всілякі дурниці просто під час обіду, а той реготав так, що навіть батько відірвався від своїх записів. 

Дивно. Я був певен, що мене це дратуватиме. Проте знаєте... Так його чути значно приємніше.

Сінг теж швидко знайшов із Патріком спільну мову, хоч удає, ніби все це випадковість. То покаже, як правильно тримати викрутку, то посадить поруч, поки лагодить якусь деталь, і терпляче відповідає на десятки однакових запитань. Дивлюся на них і щоразу думаю: Сінг поводиться так, наче все життя був батьком, просто ніхто цього не помічав. Отакої.

До речі, Бет від малого теж у захваті й, здається, вже вирішила, що він — найцікавіший мешканець цього дому. Мене це трохи зачіпає. Хоча, якщо чесно, конкуренція в мене була невелика.

Бет невтомно розпитує його: що він любить, що пам'ятає, які казки йому читала бабуся, що йому сниться. Складається враження, що вона вже знає про нього більше, ніж я сам. Дивно. Ніколи не думав, що діти можуть її так захопити. 

До того ж вона вже встигла заявити, що це несправедливо: Патріка чуємо тільки ми з Кейлом, а вона теж хоче. Довелося сказати, що все ще може змінитися. Малий лише кліпає очима, ніби взагалі не розуміє, чому ми сперечаємося через такі дурниці. А Кейл ходить задоволений, наче виграв якийсь безглуздий конкурс. І, якщо подумати, саме так він це й сприймає.