Запис 1

Присвячую Єві Лук'яновій. За те, що вірила в цю історію ще задовго до того, як вона стала книгою. Дякую за три роки дружби, терпіння й довіри. Без тебе цей шлях був би зовсім іншим.

Запис 1

За три роки до подій у Колонії.

Чи траплялося вам колись відчувати, ніби світ повертається до вас спиною? Для мене це — щоденність. Всесвіт наче прагне стерти твою присутність: не випадково, не в пориві, а методично, з холодною байдужістю. Кожен новий день схожий на чергову перевірку на витривалість, де ніхто не вручає нагород — лише додає ваги на плечі. Тільки кліпнеш — і навколо вже інша шахівниця, інші фігури, інші правила. І здається, що вся гра ведеться проти тебе. 

Батько. Уріела. Сінг. Кейл. Тепер іще цей малий. Патрік... чи як його.

Учора він рюмсав у своїй кімнаті так, що було чути крізь стіни. Чудово. Ще один емоційний тягар.

А найгірше: коли він не плаче, то без упину думає. Не збагну, як це працює, але його думки долітають до мене. Батько каже, що це його особливість. Оце мені «пощастило».

Сьогодні зранку він знову плакав. Сидів у кутку, думав, ніхто не чує. А я чую. Я завжди чую. Чужі емоції проходять крізь мене, мов електричний струм. І що мені з ними робити? Приборкувати? Терпіти? Розчинятися в чужому болі?

На біса батько його взагалі привів, якщо тепер нав'язує мені роль няньки? У мене вистачає власних проблем. Я не зливний бак для чужих почуттів. Люди навіть не уявляють, скільки негативу випромінюють. А мені, хай їм грець, доводиться все це вбирати.

От спробуйте витримати кількох, що вибухають од люті, коли сам самотужки згораєш ізсередини. 

Близькі називають мої здібності даром. А я дедалі частіше бачу в них кайдани, що душать швидше, ніж будь-яка хвороба.

Батько каже, що спершу треба навчитися контролювати себе, а вже потім допомагати іншим. А сам би спробував. Сам би вперше відчув, як чужий страх пробирається під шкіру, стискає легені, змушує серце калатати так, наче це твоя власна паніка. І тоді вже пояснив би, як із цим не збожеволіти.

А Уріела… Вона дивиться на малого спідлоба, наче на інфікованого. Її реакція на його появу була цілком передбачуваною. Учора випадково застав її у вітальні: сиділа з келихом вина, мабуть, вирішивши, що в будинку вже всі сплять. Коли помітила мене, поспіхом витерла сльози й удавала, ніби просто втомлена. Я промовчав. Вона теж. 

І знаєте, я її розумію. Батько взагалі чим думав, коли привіз його сюди?!

Хоча з одного боку — мені шкода Уріелу. З іншого — вона знала, на що йде. Виходила заміж за людину, яка завжди щось приховує. Тепер хай несе цей тягар разом із нами. 

А ще Сінг... Окрема пісня.

Тренування. Концентрація. Самодисципліна.

Три слова, які я вже зненавидів.

Та хто він в біса взагалі такий, щоб мене повчати? Сліпий охоронець, якому важливіший ідеальний рух катани, ніж усе, що відбувається довкола. Незабаром він проб’є мені діру в голові своїми нескінченними настановами. 

Чорт забирай! Ці дорослі взагалі пам'ятають, що мені лише п'ятнадцять? Я не супергерой. Не робот. Не якась комірка у великій системі. Я просто хлопець, який щодня все відчайдушніше намагається не потонути. 

А Кейл... І це мій найкращий друг? Його жарти — як петарда в бібліотеці. Безглузді, недоречні й занадто гучні. Іноді мені здається, що він навмисне поводиться так безтурботно, щоб довести мене до сказу. Наче живе в іншому світі, де немає ні тиску, ні обов'язків, ні чужого болю.

Хоча... можливо, я просто заздрю. Бо він і досі знаходить привід сміятися. А я дедалі частіше ловлю себе на тому, що ледве стримуюсь.

Добре хоч, що є Бет. Без неї весь цей морок був би нестерпним. Вона навіть не здогадується, наскільки важливою стала для мене. Звісно, я для неї — лише друг. Та для мене вона вже давно означає набагато більше.

Ех, якби ви бачили її усмішку... Я не знаю, як це описати. Це коли заходиш у темну кімнату, і хтось повільно запалює світло. А потім тебе огортає тепле сяйво — лагідне, мов спогад про дитинство, про руки матері. Ніби ти... вдома.

Дідько. Що за нісенітниця лізе мені в голову.

Авжеж, я розумію, що Бет ніколи не подивиться на мене так, як мені б хотілося. Ще й Кейл постійно підкидає хмизу в багаття своїми дурнуватими натяками. Думаю, він уже давно все зрозумів. Лише б цей телепень не розповів їй. Не хочу, щоб вона дивилася на мене із жалістю, як дивиться на тих, кому вже довелося відмовити. І тим паче не хочу, щоб сміялася. Не хочу, щоб вважала мене слабким.

Трясця... Малий знову плаче.

Здається, тепер це теж моя проблема.