Епілог

Три роки по тому.

    Травневе сонце вже досить сильно припікало, але після недавнього дощу ще лишилося трохи свіжості і прохолоди. Рідне місто зустріло звичним шумом і метушнею. Давно я тут не була. Я й забула, який це вулик. Та йдучи такими знайомими вуличками, вдихаючи аромати кави і спецій, я наче повернулася в часі назад. Тоді, я шукала роботу, шукала житло, шукала своє місце в цьому світі. Сьогодні цей світ став мені затісним.

     Я багато подорожувала, багато побачила такого, від чого в звичайних смертних волосся сторчма. Та я вже не та наївна злякана дівчинка. Більше того, я взагалі не зовсім людина. Але так навіть краще. Емоції і почуття заважають там, де буваю я, в справах, які я вирішую.

     І мені подобається це моє нове життя. Нова я – впевнена в собі, сильна і вродлива жінка. Це те, що бачать люди. Та я смертоносна і безжальна для всіх, хто переступає закон тіньового світу. Я – суддя, що підтримує баланс світла і темряви.  І сьогодні я повернулася в це місто, щоб знайти і покарати тих, хто смів поставити себе вище закону і знехтував самою Смертю. А вона таке не пробачає.

  Заглибившись в свої думки не одразу помічаю дівча, років п'яти. В тоненькій рожевій сукеночці в чорні горошки вона мчить на самокаті вниз тротуаром прямо на мене, і я розумію, – їй не спинитися. Тому перш ніж усвідомити, що роблю, вихоплюю дівчинку і міцно притискаю до себе. Її тепле тільце, серденько, що несамовито калатає і запах – ніжний солодкий аромат, на мить дурманять свідомість. Розумію, що цього в мене ніколи не буде. Це плата за те, ким я стала.

– Тітко, пустіть, бо задушите, – борсаючись промовляє, чим і повертає мене до реальності.

– Ти в порядку? – питаю, оглядаючи малечу, та розумію, що зовні вона в порядку, а ось всередині – темрява. Це означає тільки одне – їй залишилося недовго.

– Яринко, я ж просив не виїжджати з двору, – занепокоєно промовляє, підбігши до нас, очевидно, батько дівчинки.

   Повільно підіймаюся і зустрічаюся поглядом з такими знайомими очима. Такими, як були в мами.

– Олесю, ти?

– Привіт, братику. Як ся маєш? – питаю з ввічливості.

   На мить чоловік навпроти замовкає, наче йому важко вдихнути, щоб вимовити ще щось. Малеча здивовано зиркає то на мене, то на свого батька.

– Я шукав тебе. Всюди їздив, та...

– Навіщо? – не стримую здивування. Його ніколи не цікавило моє життя. Зрештою, тепер я розумію причину такої поведінки.

– Хотів..., – знову запинається. На блідому обличчі проступає рум'янець.

– Хотів грошей попросити, – констатую я, бо ж бачу відповідь без слів. Ці смертні надто відкриті.

– Я... Пробач.

  Він опускає погляд на дівчинку, і я вловлюю глибину його відчаю.

– Не вибачайся, – твердо, без зайвих емоцій кажу, бо й справді не потребую цього. – Це я влізла в твоє життя. Тепер я розумію причину твоєї ненависті.

– Я не...

  Піднімаю руку, не даючи договорити. Мені не потрібні виправдання. Тій сімнадцятирічній мені вони, можливо, були потрібні. Як і підтримка єдиної близької людини, як я собі тоді думала. Та тієї дівчинки більше нема. Слова – зайва трата часу.

– У мене немає грошей, – спокійно промовила я, розуміючи, що він мені не повірить. Мій зовнішній вигляд, дорогі прикраси, дизайнерська сумочка, просто таки кричали, що я багатійка. Та це було не так. Мені не потрібні були гроші, щоб отримати бажане.

   Я присіла біля дівчинки і взяла її маленьку долоньку в свої. Вона була теплою. Я відчувала, як б'ється пульс, як кров біжить по венах і як повільно вислизає життя з її маленького тіла. Тому я просто впіймала цю ниточку, і повернула назад, забравши всю темряву, яка клубочилася в її серденьку.

– Це мій тобі маленький подарунок, Янголятко. Пообіцяй, що проживеш довго і щасливо це життя. І будь доброю до людей. Навіть чужих тобі.

   Навряд чи дівчинка зрозуміла мої слова. Та настане день, коли вона їх згадає. Мимоволі я всміхнулася, помітивши в погляді ясних зелених оченят дивовижне, для такої малечі, розуміння.

   А потім я просто пішла, не прощаючись і не слухаючи слів, що говорив мені цей чужий тепер чоловік. Я подарувала його донці життя, як вдячність за те, що його батьки колись врятували моє. Бо все в цьому світі має свою ціну.

    Вже через чверть години я стояла перед знайомою будівлею старого архіву. Такий же обшарпаний фасад, потріскана фарба на дверях і запах, що йшов зсередини, ніби споруда видихала тлін, вдихаючи повітря.

   В кабінеті метушилася та ж сама дівчина, яку я зустрічала, коли була тут вперше. Та тільки щось в ній змінилося. Спідниця стала коротшою а погляд відвертішим.

– Марго, якщо не помиляюся, – промовила я, привертаючи до себе увагу дівчини. – Я б хотіла побачити архіваріуса.

   Її погляд зверхнє ковзнув моїм тілом, неначе вона на око оцінювала, чи варта я такої почесної аудієнції.

– Він не приймає відвідувачів сьогодні.

– І все ж...

– Вам краще піти, – стояла на своєму дівчина, свердлячи мене важким поглядом і даючи зрозуміти, що жодних заперечень не слухатиме.