Шляхи розходяться

   Темрява накрила мене, як ковдра. Тепла, тиха, безболісна. Я ніби плавала в ній – без тіла, без думок. Лише спокій. І десь глибоко всередині – пульс того, що залишилось у мені живим. Темрява горнулася до мене, лащилася, немов кішка – тепла, лагідна, знайома.

Спокій, легкість і невагомість... Якщо це і є кінець, то не так уже й погано помирати.

– Ще не час, дівчинко! – почулося звідусіль і той голос – низький, хриплуватий і холодний пробирав до самого єства. – У тобі частина мене, а я – вічність. Ти наслідок, а я – причина. Попереду довгий шлях і я буду твоїм провідником, а ти – моїм голосом, моїми очима, моїм мечем.

     Тиша тиснула лещатами, немов я була на глибині, під товщею темної холодної води. Спершу я почула звук. Далекий, ніби гул. Чиєсь дихання. Порив вітру. Потім – запах пороху, плісняви, крові. Я б хотіла не впізнати його. Але впізнала.

     Біль прийшов наступним. Спочатку тупий, наче мене вдарили під ребра. Потім – різкий у плечі, у грудях, в горлі. Я сіпнулася, вдихнула повітря, що різало легені. І зрозуміла – я не вмерла.

   Сильні руки притиснули мене до гарячого тіла і несли. Чужі руки. Чуже серцебиття. Чужі блакитні холодні очі.

     Хотілося заплющити очі знову. Назавжди. Але щось змусило мене подивитися. Шукала поглядом знайоме обличчя. Марно.

    Світ був розмитий, сірий, занадто справжній. Стеля над головою – кам’яна, волога. Поруч – темрява, якісь силуети, швидкі кроки позаду і тиша.

    Я знову поринула в цю рятівну темряву. Таке бажане забуття без відчуттів, без спогадів, без болю, що розтікався отрутою по венах.

Євген.

     Коли ім’я спалахнуло в голові, все хлинуло назад. Його очі. Кров. Тепле, але вже неживе тіло. Я кричала. Тоді. Не тепер.

     Мене скрутила тиха, беззвучна істерика. Я навіть не зразу помітила, що плачу – просто не могла дихати. В грудях щось тріснуло. Назавжди.

«Я жива?» –  це не було питання. Це було звинувачення. Світло. Камінь. Біль. Це не загробне життя. Це – те, що залишилось після нього.

Порожнеча без нього. Знову темрява.

   Не знаю, як довго я пробула в такому стані. Дні, тижні... Байдуже. Я не хотіла повертатися до світу, в якому не було його. Все закінчилося. Анастасія перемогла, а Смерть взяла своє, з відсотками. 

  Як я не намагалася прикликати її, як не благала, повернути Євгена – все марно. Невблаганна, жорстока. От тільки мене забрати відмовилася. «Ще не час, дівчинко» Я знала, чий це голос. Він був частиною мене самої, бо кожен вибір в житті має наслідки. І я – наслідок.

   Повільно розплющила очі і одразу ж болісно скривилася. Світ навколо був занадто яскравим, занадто справжнім. Не хочу цієї реальності. Тепер я тут чужа. Те, що показала мені Смерть, ті спогади, які не бачив навіть старий, змінили мене назавжди. Це була послуга, про яку я не просила, але не могла відмовитися.

   Я повільно підвелася і сіла. М’яке ліжко, затишна обстановка в невеличкій кімнаті наштовхнули на думку, що це точно не лікарня. Та й що було лікувати? На моєму тілі немає й подряпини. Тільки душа вся в ранах, а їх не вилікуєш.

    Загорнулася в м'який коцик і підійшла до вікна. Небо на горизонті палало всіма відтінками пурпурового і золотого. У вечірній тиші завмерли навколишні поля, ліс, село далеко внизу і річка, що повільно несла свої води, протікала невпинно, немов сам час. Я зрозуміла, де я, хоча не розуміла, як. Цей дім, судячи з розповіді Насті, мав згоріти вщент.

–Як почуваєшся?

    Голос позаду змусив здригнутися і різко повернутися. Я не чула, як відчинилися двері, як хтось увійшов у кімнату. Але реальність знову боляче била усвідомленням того, як багато я не знаю про людину, якій довірилася. Зараз вона стояла переді мною і дивилася сповненим турботи і жалю поглядом. Не та змучена життям, посивіла і зморена Анастасія, якою я бачила її востаннє. Вона була юна, сповнена сил, вродлива і напрочуд жива. Легка синя сукня підкреслювала її фігуру а густе каштанове волосся водоспадом струменіло по спині.

   Я дивилася на неї і не могла й слова мовити. Здавалося, ще недавно була ціла купа питань. Та зараз я боролася з бажанням просто втекти геть, викреслити це все з пам’яті,  забути.

    Та легше сказати, аніж зробити. Тепер я знала, що існує сила, куди більша і могутніша за наші бажання. І ця сила невидимими нитками пов'язувала мене з цими людьми. І навіть на краю світу вони мене знайдуть, якщо забажають.

    Не дочекавшись відповіді від мене, Настя тихо зачинила двері і обережно ступила в мій бік. Вона не відривала пильного погляду від мого обличчя, вловлюючи найменший порух, найдрібнішу мою реакцію.

    Я так само стежила за нею. На її обличчі відображалася така суміш емоцій, що важко було повірити, що колись вона була такою стриманою і незворушною. То була не та жінка, з якою я познайомилася в психлікарні. Наче з неї злетіла броня, маска, якою вона відгороджувалася від людей.  Хоча, як я могла знати, коли насправді вона була собою – тоді, чи тепер.

    Її обійми були такими ж несподіваними, як і міцними. Ковдра сповзла додолу і я залишилися в самій лише сорочці. Відчувала, як швидко б'ється її серце. Вона була значно нижчою від мене, тендітною і тонкою, як стеблинка. І як би я не злилася на неї до цього, не могла втриматися, щоб не обійняти у відповідь.