Game over

Повітря було застиглим, мов перед бурею. Я ступала босоніж по кам’яній підлозі, стискаючи в пальцях туфлі, неначе зброю — марну, але хоча б щось.  Кожен крок лунав, як постріл. Я йшла не швидко. Не тому, що вагалась, а тому, що боялась.

   Позаду йшов Юліан. Я відчувала, який він напружений. Хлопець дихав уривчасто, хижо роззираючись з-під насуплених брів.

     Я вже шкодувала, що втягнула його в це. Хоча, йдучи сюди сьогодні, чудово розуміла, що вечір може ось так закінчитися.

   На мить уявила собі Настю. Що б вона зробила в цій ситуації? Чи пішла б на такий ризик? І все заради чого – людини, яка не сказала і третьої частини правди від того великого заплутаного клубка, яке називається їхнім життям. Саме їхнім. Не моїм. Я тут випадково. Чи ні?

   Посеред зали на узвишші сидів він. Старий. Я завмела від самого лише погляду на цю істоту. Тепер, без маски, він не був схожий на людину. Принаймні, на живу людину.

    Його тіло виглядало змученим, ніби висушеним зсередини. Шкіра – як пергамент, натягнута на кістки. Очі запалі, з бляклим світлом у глибині, але саме той погляд пробирав до кісток. Борода сива, рідка. Волосся на голові – клаптями. А смокінг… бездоганний. Надто охайний для того, хто вже напівмертвий. У його руці – ціпок, як символ чогось, що давно втрачено.

Позаду нього стояли Ловці. Маски – порожні, білі, без обличь. Вони не рухались, але відчуття, що вони спостерігають, не зникало. Я знала – це пастка. Але я прийшла сама.

– Нарешті, — прохрипів він. Голос скрипів, ніби стара шафа відчинялась у тиші. – Моя скарбничка спогадів. Вогник життя, що ще тріпоче у темряві.

     Я не кліпнула. Стояла прямо. Сукня – бордова, шовкова, з розрізами, що відкривали стегна, здавалося, тепер оголювала занадто багато. Маску я зняла. Я хотіла бути собою, навіть тут. Байдуже, ким мене бачить старий.

– Я прийшла не просити, – відповіла. – А дізнатись правду.

      Він нахилив голову. Посмішка, що з’явилась на його вустах, була повільна, майже ніжна. Мене вона лякала більше, ніж крики.

– Правда проста, дитино. У мені – порожнеча. А в тобі – пам’ять. І вона мені потрібна.

– Навіщо?

– Щоб жити, а не існувати. Щоб почуватися повноцінним і всесильним, – без тіні сумніву прорік старий.

– І якщо я її віддам?

– Ти заснеш, – прошепотів він. – Без болю. Без снів. Без страху. Хіба це не краще?

      Його голос був солодкий, мов гнилий мед. Мені хотілось затулити вуха, але я стояла. Не рухалась. Не відводила погляду. Старий продовжив, протягуючи кожне слово, наче пісню:

 – Коли двоє зійдуться, – прошепотів він, не дивлячись на мене, – порожнеча й життя…
Голос його затремтів, немов він повторював щось давнє, забуте навіть ним.
– Один візьме, що хоче, – продовжив, стискаючи ціпок. – Інший – у небуття кане вічне.

     Моє серце стиснулось. Я відчула, як щось старе, дуже старе прокидається в мені. Ніби ці слова вже звучали колись – в снах, у шепоті крізь стіни, в спогадах, яких я ще не згадала, які не були моїми але жили в мені, текли по венах разом з кров'ю. Усвідомлення цього прийшло настільки раптово, що ноги підкосилися і я мало не впала.

     Сильні руки підхопили мене за плечі, не дозволяючи зіткнутися з долівкою. Мені не потрібно було озиратися, щоб зрозуміти, що то руки Євгена. Його запах проник настільки глибоко, що став частиною моєї свідомості. Серце одразу затріпотіло, видаючи мої істинні почуття.

– Дівчинка закохана, – самими лише губами мовив старий, не відриваючи від нас хижого погляду.  – Це робить все ще простішим.

   Старий зареготав. Його сміх відбивався від стін залу, створюючи ілюзію, наче він був в кожному куточку, зі всіх сторін. Холодний піт обволік моє тіло. Але наступні слова старого привели до тями.

– Пустіть архіваріуса. Він не той, хто нам потрібен.

   Я озирнулася якраз тоді, коли двоє кремезних постатей в білих масках на все обличчя відпустили Юліана, відштовхнувши до стіни. Я й не помітила, коли вони його скрутили. З ним щось було не так. Хлопець весь зблід і повільно опустився на долівку. Його погляд був розфокусований, затуманений. Якщо він постраждає через мене, я цього собі не пробачу. Не замислюючись над тим, що роблю, я кинулася до нього. Він був весь холодний, а на чолі виступили краплинки поту.

– Юліане, – прошепотіла я, притуливши долоню до його щоки. – Ти мене чуєш?

– Тікай, – ледь ворушив губами хлопець. – Я не можу... Вони щось вкололи...

  Сповнена злості я підвелася і попрямувала до старого.

– Ти мрець, – сказала я. – Що краде життя. А я – ще жива. Якого біса тобі насправді треба? Ніякі спогади не полегшать твоє нікчемне животіння. Хіба минуле варте стількох смертей?

    Його очі блиснули. На якусь мить мені здалось, що він розгнівається. Але натомість він прошепотів:

– Ти уламок чужої душі. Відголосок Анастасії. І я можу зробити тобі ласку –згасити її. Хіба твоє існування чогось варте? Хіба зміниться світ, коли тебе не стане? Та ніхто й не помітить. Ти цінна лише тим, що можеш дати мені те, що я хочу. От і вся правда.