"Бал"

    Як же глибоко я помилялася, думаючи, що ми знову скористаємося якими-небудь дверима і опинимося одразу на місці. Цей клятий архіваріус вирішив протягнути мене всіма колами пекла, перш ніж потрапити на «бал Сатани».

   Коли його чорний джип зупинився на стоянці біля досить відомого в місті пабу, я аж рота відкрила від здивування. Я багато чула про «Гармидер» – неоднозначне місце зі строкатою публікою. Коли ще вчилася, ходили чутки, що то закритий клуб для певних прошарків суспільства, тому, такі бідні студенти, як я, не мали шансу туди потрапити. Не дуже то й хотілося.

    Тепер, думаю, всі ті чутки мали сенс. Якщо там влаштовують гулянки  представники темного боку міста, то простим людям туди нічого потикатися.

   Атмосфера навколо якраз підтверджувала мої думки. Тут навіть стоянка не освітлювалася. Темрява густішала в довгому проході між будинками і тільки вивіска з назвою клубу палала криваво-червоним неоном, надаючи постатям, що наближалися до входу, моторошного і неприроднього вигляду.

     Задивившись на те, як два здоровезні амбали на вході перевіряють запрошення і поопускають гостей всередину, не одразу помітила, як Юліан легко торкнувся мого зап'ястка. Слідом за дотиком його пальців, до шкіри торкнувся метал. Я здивовано спостерігала, як хлопець застібав браслет, тонке срібне плетиво якого дивним холодом поколювало шкіру.

– Це подарунок від одного відьмака, – відповів він на моє німе питання. – Він на деякий час зробить тебе невідчутною для ловців. Не знімай і не загуби.

   Я звела в подиві брови.

– Знаю, про що ти думаєш, але його дія короткострокова. Лише декілька годин.

– Але вони знають мене в лице, – констатувала очевидне.

Юліан дістав невелику коробку, обтягнуту чорним оксамитом. Там лежали дві чорні маски, одну з яких він простягнув мені, а іншу пов'язав собі.

– Це маскарад, цукерочко. Окрім того, – він окинув мене поглядом з ніг до голови і назад, – вони ніколи раніше не бачили тебе такою сексуальною. Ти неймовірно гарна.

   Від його слів і того гарячого погляду тілом пробіг табун мурах а всередині щось спалахнуло. Лише на якусь коротку мить. І згасло так само раптово від усвідомлення того, що я лізу в лігво звіра.

     Всередині нас зустрічає гучна музика, задушливе, сповнене п'янких ароматів повітря і атмосфера алкогольного божевілля. Поки спускаємося довгими сходами вниз, Юліан не відпускає моєї руки і тримається максимально близько, показуючи тим самим наш з ним зв’язок.  Я ж не можу ні про що думати. Боюся оступитися на високих підборах і гепнутися.

– Всі ці люди...? – не можу підібрати слів, щоб запитати те, що спало раптом на думку. Зал був переповнений людьми у масках. Вони танцювали,  випивали, весело спілкувалися сидячи за столиками в нішах навколо танцполу. Безтурботні, розслаблені і радісні, вони справді святкували. Їх не сковував жах, як мене, не гризло сумління і не давило тягарем чужих гріхів, брехні і ненависті.

– Ні, Олесю. Не всі тут тіньові. Просто молодь, яка прийшла розважитися.

   Юліан звернув вбік, не відпускаючи моєї руки, і я приречено попленталася слідом. Ми йшли довгим, тьмяно освітленим коридором,  стіни якого були багряно-червоні, як і м’який килим під ногами. Музика і гамір лишилися позаду.

   Я нічого більше не запитувала, чітко відчувши, що слідом за нами хтось іде. Хотіла озирнутися, щоб подивитися, але Юліан стиснув мою руку, всім своїм видом даючи зрозуміти, що цього робити не варто.

   Врешті ми піднялися сходами і опинилися в ще одному доволі просторому залі. Атмосфера тут була спокійніша. Музика не продирала барабанні перетинки, а світло не мигало різноманіттю кольорів і форм.

   Якщо вечірка внизу нагадувала студентський шабаш, то це більше скидалося на справжній бал-маскарад. Дами у вишуканих сукнях, чоловіки – в смокінгах. Вони неквапом проходжали залою, перемовлялися і стримано всміхалися. Це і був «бал непрощених», і я кожною клітинкою свого єства відчула їхню нелюдську енергетику. Тілом прокотилася хвиля холоду, всипаючи шкіру сиротами.

    Зала зустріла нас шумом шовків, дзенькотом келихів і багряним блиском люстр. Маски на обличчях гостей –  мереживні, золоті, загрозливо безликі – мов клеймо на тілі хижаків. Кожен крок Юліана лунав у моїх грудях ударами – не його кроки, мої. Я ступала в клітку до тигра, знаючи, що деякі з присутніх вже нюхають повітря, вгадуючи мою присутність, чуючи мій запах.

Але поруч був він.

     Юліан тримав мене за руку. Його доторк – мов щит, мов клятва. Він не сказав ні слова, але не треба було. Мовчання його сильніше за будь-яку присягу, а погляд, сповнений якогось незбагненного тепла огортав, немов броня. Ніколи раніше він не дивився так. Зараз він поглядом говорив всім, що я належу йому.

  Я відчувала погляди на собі – не лише тому, що сукня відверта. Я почувалася тендітною і маленькою, а він – як злиток сталі в чорній сорочці. Все скидалося на сцену з вистави, яку всі чекали побачити, але не знали, що це все несправжнє. Все – гра двох божевільних, а ми – лише пішаки на шахматній дошці.

    У натовпі розчинилися лиця. Маски – тільки маски. Але я знала: десь тут є той, хто бажає моєї смерті. Старий і його ловці. Можливо, вже зараз хтось націлюється подумки, вдивляючись, чи не я під цією маскою.