"Непрощені"

   Час тягнувся в'язкою субстанцією, відлунюючи стуком мого власного серця в надто густій і гнітючій тиші чужої квартири. Так, справді чужої, бо все, що мене оточувало нагадувало про людину, яку, як виявилося, я зовсім не знала.

   Євген пішов незліченну кількість  митей назад, а я губилася в часі і просторі, захлинаючись від порожнечі, яка поглинала кожну клітинку тіла. Вже не боліло. Навіть якби сюди зараз навідалася ціла купа ловців чи ще якихось пітьмавих недолюдей, мені було б байдуже.

    За вікном загусла нічна темінь. Снігопад вирував, погрожуючи до ранку засипати місто. Байдуже. На всіх і на все байдуже. З такими апатичними думками я полізла під холодний душ, сподіваючись хоч трохи повернути відчуття реальності.

   Та цього разу дива не сталося. Я просто застигла в незручній позі на дні ванни, наскрізь промокнувши.  Крижана вода перетворила моє тіло на льодяну брилу. Я відчувала, як свідомість повільно покидає мене. На мить здалося, що лампа у ванній мигнула, а потім повільно згасла зовсім, занурюючи все в темряву. А може то я остаточно провалилася в забуття. Крізь шум води почулося характерне клацання замка у вхідних дверях і звук кроків з коридору. Байдуже.

   Уривки дійсності прориваються в свідомість самими лише відчуттями. Спочатку замовкає вода. Сильні руки підхоплюють мене і витягують з мого мокрого полону. Відчуття польоту. Відчуття чужого гарячого тіла. І я провалююся в темінь, наче в саму безодню пекла.

   Більше немає болю, страху, невизначеності і тягаря, що давить на груди. Я й не дихаю. Навіть власного тіла не відчуваю. Здається, в цій темряві немає нічого.

– Не смій! – чую раптом досить чітко голос Насті. – Хто б що не казав, не смій здаватися!

Цей шепіт лине звідусіль, наче то голос самої темряви. Те, ким вона і є.

– Де ти? – намагаюся промовити, а горло зводить спазмом.

– Ти все робиш правильно. Просто віддай їм...

 Намагаюся вдихнути, та повітря заходить в гортань тисячами гострих колючок. На очі навертаються сльози і я заходжуся кашлем.

  Відчуваю чужі руки, які підхоплюють мене за плечі і допомагають встати. Чиєсь тепло огортає мене. Невже Євген повернувся? Одного разу він вже допоміг мені вибратися з пітьми.

– Випий! – не Євген. – Тобі стане краще.

 Врешті розплющую очі. Навколо все розмите і переливається світлими і темними плямами. Від розуміння, що я все ще вдома, в своїй спальні, стає невимовно легше.

  Тепер ще зрозуміти б, хто сидить позаду мене і підтримує, водночас намагаючись залити мені до рота щось зі склянки. Рука, що тримає ємність, з до болю знайомими завитками татуювання.

От же ж клятий архіваріус. Вбити б його зараз. Але сил нема навіть на те, щоб послати до біса цього нестерпного телепня.

– Олесю, я тобі не ворог і труїти не збираюся, – говорить впевнено, з нотками занепокоєння.

     «А даремно. Знав би ти, що я з тобою зроблю, коли оклигаю... І добре, що він думки не читає»

     Роблю маленький ковток чогось дуже схожого на відвар ромашки з липовим медом. Мене в дитинстві таким бабуся поїла. Роблю ще декілька ковтків. Відчуваю, як тепло розливається тілом і горло вже не так шалено болить.

–Слухняна дівчинка, – муркоче над вухом Юліан. – А тепер відпочинь.

    «Не хочу, навідпочивалася вже. Хочу тебе прибити» – кричу подумки, насправді ж просто провалююся в сон, вже без сновидінь і чужих голосів в голові. Потім розберуся з усім... Потім.

    Просинаюся. Навколо гулка тиша. Чутно, як на кухні відбиває стрілками рівномірний ритм старий годинник. Намагаюся розплющити очі. В спальні панує напівтемрява. Вікна затягнуті цупкими шторами. Не знаю, скільки пройшло часу. Може все мені примарилося. 

     Повільно вибираюся з ковдри, що коконом обвила тіло. Відчуваю, як ниють м'язи, як тремтять від знесилення руки. На мені теплий в'язаний светр і спортивні штани. Чітко відчуваю, що під ними більше нічого немає. 

      Намагаюся прочистити горло, але воно пече й коле, ніби я проковтнула жменю битого скла. Кожен ковток – справжнє випробування, а в роті так пересохло, що язик здається наждачним папером. Відчуваю, як гарячий клубок болю застрягає в горлі, не даючи навіть нормально вдихнути.

    Голова тяжка, наче налита свинцем, і в ній хаотично миготять уривки останніх подій – змазані, тремтливі, мов у старому кіноплівковому фільмі. Очі пульсують під заплющеними повіками, а в вухах глухо шумить. Але я відганяю ці думки, намагаючись зібратися докупи. Потрібно хоча б напитися води.

Повільно ворушуся, пробую сісти. Світ розпливається перед очима, ніби розлита фарба на мокрому полотні. Кволі ноги, наче зроблені з нестійкого желе, тремтять, відмовляючись працювати. Кожен рух – як випробування на виживання. Та здається, що неминуче зараз гепнуся вниз.

    Але раптом міцні руки підхоплюють мене, не даючи впасти. Вони надійні, теплі, і я відчуваю, як мене бережно утримують, не дозволяючи розбитися об реальність.

– Не геройствуй, – м’яко, але владно мовить Юліан, а його голос – ніби розтоплений мед, густий і заспокійливий. Він обережно вкладає мене назад у ліжко, дбайливо поправляючи ковдру. – Ти ще занадто слабка.