"Мітка"

     Ми йшли поміж стелажів вже декілька хвилин. Юліан міцно тримав мене за руку, наче справді боявся, що я тут загублюся. Хоча, таке було цілком можливе. Я зовсім не помічала, куди йду.  Голову заполонили божевільні думки, які  ніяк не вдавалося відігнати.

   Врешті  Юліан зупинився, і я знову врізалася в нього. Ще так раз – точно буде струс мозку. Та хлопець і зараз не дав мені впасти. Однією рукою підтримував за талію, а іншою міцно притиснув мою долоню до своїх грудей. Я відчувала його тепло навіть крізь сорочку. П'янкий аромат огорнув мене невидимим серпанком, проникаючи та заповнюючи свідомість. Він знову нахилися небезпечно близько і я завмерла.

– Пробач за те, що я збираюся зробити, – прошепотів самими лише губами.

     Ох ці спокусливі чуттєві губи. Мені нестерпно захотілося спробувати їх на смак, доторкнутися, перевірити, чи вони справді такі м'які, як виглядають. Здалося, що він і сам зараз поцілує мене. Я заплющила очі і потягнулася до нього.

    Різкий біль в районі зап'ястка, привів мене до тями. Я широко розплющила очі і втупилася туди, де Юліан все ще притискав мою руку своєю. Хотіла вирватися з тієї хватки, бо здавалося, тисячі розпечених голочок впиваються в мою шкіру до самих кісток.

    Але Юліан, незважаючи на мої кволі спроби звільнитися, тримав міцно. Його погляд зосередився на чомусь позаду мене, а губи стиснулися в напруженні.

– Відпусти, – прохрипіла я, а біль досяг апогею. Здавалося, моя рука зараз відвалиться.

    Юліан не реагував, перебуваючи наче в трансі. А я оніміла від жаху і шоку, коли помітила, як те, що здавалося просто татуюванням на його передпліччі, раптом ожило. Лінії рухалися, звивалися, немов жива субстанція, і перетікали в мою руку. Я відчувала їх під шкірою. Відчувала їх в крові, що кипіла у венах.

    Жар здіймався хребтом і розповзався тілом, немов лава. Серце калатало нестримно і гучно, а в очах замерехтіли яскраві цяточки. Уривки чужих спогадів мчали в свідомості, але зосередитися на чомусь одному не вдавалося.

    Врешті, хаотичні лінії почали формуватися в малюнок із завитків і знаків, які химерним але красивим плетінням обвивали моє зап'ястя  і  тягнулися трохи вище до ліктя. Біль відступив, лишаючи по собі легке поколювання і жар.

   Юліан нарешті розплющив очі і уважно спостерігав за мною. Я ж не могла відвести погляд від його передплічь, на яких все ще звивалися лінії тату.

– Що ти, в біса, зробив? – видихнула я, нарешті відірвавшись від нього і відступивши на крок назад.

    Хлопець не спробував мене втримати. Він застиг на місці, ніби боявся, що будь-який рух тільки погіршить ситуацію. Очі його блищали в напівтемряві, губи злегка розтулені – не то для виправдання, не то для зізнання. Але він мовчав.

    Важке мовчання застигло між нами, гостре, наче уламок скла. Серце калатало у грудях, а дихання все ще було збите – чи то від страху, чи то від чогось більшого. Та я не могла дозволити собі роздумувати про це зараз. Не після побаченого.

– Я не можу відпустити тебе за ці двері без захисту. Тепер, коли ти знаєш про цей бік міста, він знає про тебе. А тут геть інші правила. Це, – вказав він на мою руку, де красувалося магічне тату, – моя мітка, знак, який скаже тіньовим, що ти під моїм захистом. Звичайні люди нічого не помітять. Від ловців таке не вбереже, на жаль, але...

– Хочеш сказати, що ти просто взяв, і помітив мене, як... як... – намагалася підібрати правильні слова, але на думку спадала сама лише дурня.

– Це ні до чого тебе не зобов'язує, – якось дивно промовив Юліан, виставивши перед собою долоні. – Просто, якщо тобі загрожуватиме небезпека, я зможу відчути і прийти на поміч.

– Ти міг і попередити!

– А ти б погодилася?

– Ні!

– Ну от. Процес невідворотний, тому просто пробач і прийми, як є.

– «Пробач»! Просто «пробач». Ви, тіньові завжди так поводитеся, чи люди просто не мають права на власну думку? – закипала я, хоч і глибоко в душі розуміла, що трохи перегинаю. Але все те відчуття безвиході переросло в злість, яку треба було виплеснути. А ще, була дещиця розчарування, що замість поцілунку отримала купу болю і незрозумілі закарлючки на шкірі.

– Ти вже не звичайна людина, Олесю! – спокійно, немов до малої дитини, промовив Юліан. – Ти ще цього не усвідомила, бо видимих змін не відбулося. І ти й гадки не маєш, що на тіньовому боці означає бути пов'язаною з прокляттям. Воно в тобі, в крові, в кістках... в усьому тілі. Це робить тебе здобиччю не тільки для ловців. Багато хто хотів би націдити твоєї крові чи взяти собі ще якісь органи для темних ритуалів. На «Опівнічній торговиці» за таке добре платять.

   Від його слів захолола кров у венах і страх скував тіло, позбавляючи можливості навіть дихати.

– Ну от, тепер ти справді нажахана. Це добре. Може почнеш нарешті думати головою і будеш обережнішою.

    Він повільно наблизився до мене, а я все ще не могла і кроку ступити. Його тепло, аромат тіла, серцебиття...Якби я не була настільки зла і налякана, то мабуть розтанула б, як морозиво на сонці.

– Послухай, Олесю. Це не дитячі забавки і не казочка з хорошим кінцем. Для тебе все це може закінчитися дуже погано. Я не говорю зараз про смерть. У цьому світі існують речі куди гірші і жахливіші за неї. І я не залякати хочу, а намагаюся привести до тями, бо ти чомусь досі ходиш в рожевих окулярах і не бачиш, що твоя так звана «подруга» – це слово Юліан просто виплюнув зневажливо і злостиво, – кинула тебе в саме пекло.