"Архіваріус"

    Зрештою, я залишилася сам на сам з Юліаном, від одного погляду на якого зграя мурах пробігала тілом. Олександр, після того, як я запевнила, що все буде гаразд і я готова до розмови, поплентався за Марго. Здавалося, він ладен був задушити юнака голими руками, але усвідомлення того, що нам потрібні відповіді, стримувало цей порив.

     В каміні палахкотів вогонь. На мить я задивилася, як полум'я пожирає деревину, ніжно огортаючи жаром, немов цілує. Чи усвідомлює дерево, що від такої ласки перетвориться на попіл? Може так само зі мною: піддаючись спокусі бути кимось важливим для когось я ризикую втратити себе, згоріти на попіл.

– Ти в порядку?

    Голос Юліана вивів мене з роздумів, добряче налякавши. Я поглянула на нього. Спокій відображався в кожній рисі юного обличчя. Але цей погляд... Здавалося, тією холодною блакиттю він заглядав прямісінько в душу.

– Не впевнена, – прохрипіла надломленим від хвилювання голосом.

– Ти мене боїшся, – констатував юнак. – Це природня реакція людини.

– А ти можеш зашкодити мені?

   Не знаю, звідки й взялася та сміливість, але я вирішила бути максимально відвертою. Оскільки я вже тут, треба взяти максимум від цієї розмови. На мене і так уже полює пів міста. Гірше не буде.

    Юліан всміхнувся – тепло, приязно і дуже по-дружньому. Навіть іскорки загорілися в очах.

– Я тобі не ворог, Олесю. Але це не означає, що я безпечний. У світі, в який ти потрапила, немає безпечних людей. Це темний бік, те, про що звичайні люди здебільшого навіть не здогадуються.

– Хочеш сказати, що ти незвичайний?

    Він знову всміхнувся і, переплівши пальці на руках, якось аж надто уважно подивився на мене.

– Я був звичайним, як і твоя подруга до прокляття, як і ти, до того, як стати підміною.

– Тебе прокляли?

– Не зовсім. Та не думаю, що ти за цими знаннями сюди прийшла.

– Але я хочу знати, з ким маю справу.

– Ну гаразд, вперта дівчинко. Ходімо, – підвівся він і швидко закрокував в лабіринт стелажів. – Я покажу тобі. Бо, як то кажуть: краще раз побачити, аніж сто раз почути.

   Я подалася слідом, намагаючись не відставати. На якомусь різкому повороті Юліан вхопив мене за руку і, міцно стиснувши, повів далі.

– Повір, тобі не сподобається загубитися тут.  

– Як тобі вдається не заблукати?

– Якби тобі пояснити... – задумався хлопець. – Уяви, що архів – живий організм, у якого є серце, мозок, кров у венах. А я – наче нервова система цього організму. Без мене він недієздатний, бо всі імпульси, зовнішні збудники, сплески енергії проходять через мене. Відповідно, я знаю цей «огранізм», як свій власний.

– Так собі аналогія, – буркнула я, пригадуючи зображення нервової системи людини в книжках з анатомії.

– Але так воно і є. Ти вже могла здогадатися, що це – незвичайний архів, не такий, яким користуються зазвичай люди. Це місце – серце міста. Тут зберіається вся життєво важлива інформація. Те, що відбувається там, на поверхні, автоматично записується тут.

– Абсолютно все?

– Абсолютно, до найменших деталей.

– Але навіщо? – все ще не вірила я.

– Щоб контролювати. Щоб не допустити анархії і хаосу. Повір, злиття двох світів нікому не сподобається. Поки існує межа – існує порядок. 

– Як саме...? – не змогла підібрати слів, але Юліан зрозумів мене.

– Це місце – древнє, як і саме місто. І вони нерозривно пов'язані. Люди часто називають це магією. Але воно значно глибше і багатогранніше. Воно не просто існує. Воно живе в усіх сенсах цього слова.

– І ти..., – хотіла запитати, чи сам вірить в те, що говорить, та згадала, що він справді знає те, що ніяк не міг би знати.

– А я... Скажімо, що я упорядник інформації. Я пройшов ініціацію і прив'язав свою душу до цього місця. Тепер, якщо в місті відбувається щось значиме, я одразу це відчуваю, бо воно записується в архів.

    Може тому, що я пів року слухала розповіді Насті про її надприродні життя, повірила в існування проклять і всього подібного, я повірила і Юліану. Хоч уявити собі таке було важко.

– А як ти став архіваріусом? Це передається спадково?

– Ні, зовсім ні. Чинний архіваріус сам обирає собі наступника, вчить його, знайомить з темним боком міста і з самим архівом. Після його смерті, якщо обранець готовий, то проходить ініціацію...

– Як саме це відбувається?

– Нууу це досить болісна процедура, яка залишає на тобі відбиток назавжди, – він вказав на свої татуювання. – Це видима частина ініціації. Решта заховано на рівні душі. Завдяки цьому ти стаєш пізнаваним на тіньовому боці, а ще – недоторканним. Ніхто не має права шкодити архіваріусу, якщо звісно не бажає зустріти страшну смерть.

    Він говорив так твердо і впевнено, що я відчула, наскільки подобалося йому його нинішнє становище.  Щоб я так кайфувала від роботи.

– А сам архіваріус?

– Зазвичай, ми лише спостерігачі. Але якщо хтось чи щось надприродне шкодить людям, то можемо втрутитися, задля збереження таємниць і відновлення балансу.