"Підміна"

     Я прокинулася надто різко, наче щось виштовхнуло мене зі сну. Вже через декілька хвилин беззмістовного розглядання стелі не могла пригадати, що снилося. Лишився лише якийсь гіркий післясмак і відчуття порожнечі. Хоча, пустка в грудях зяяла вже більше місяця. Її не змогли заповнити навіть стосунки з Євгеном.

    Він був чудовим чоловіком: добрим, уважним, сексуальним і моїм. Моїм першим в багатьох сенсах цього слова. Я почувалася в безпеці поруч з ним і хоча б на ті декілька годин, коли були разом, могла відпустити всіх своїх демонів і перестати хвилюватися.

    Але щоразу, повертаючись в уже свою квартиру, я знову тягнула на плечі всі переживання разом з відчуттям провини. Час ішов, а я досі нічого не вияснила.

    Та тепер в мене буде більше часу на пошуки. Я звільнилася з роботи. Євгенові сказала, що збираюся зробити те, що не могла зробити колись – вступити в медичний університет і стати лікаркою. До вступної кампанії ще пів року, але мені треба підготуватися. Може гроші і вирішують все, але мені потрібні були ще й знання.

    А гроші в мене тепер якраз були.  Після того, як мені подзвонили з банку і попросили прийти і засвідчити акт передачі рахунків, я довго не могла прийти до тями. Настя зробила все можливе, щоб майно Орловських перейшло до мене. Звісно, я не збиралася смітити грошима, та все ж, це додавало певності.

    Євген сьогодні поїхав у справах, тому я збиралася перевірити деякі здогадки. Погода видалася напрочуд ясною, то чом би не прогулятися містом і не зазирнути в старий архів.

    Візитівку архіваріуса знайшла в одній із книг. Малоймовірно, щоб він багато знав, та все ж, це поки була єдина ниточка.

    Дорогою вирішую випити кави і, сама того не розуміючи, опиняюся в кав'ярні, в якій часто бували з Настею. Вмощуюся за барною стійкою і замовляю лате.

         В дзеркалі навпроти бачу власне відображення. Наче нічого й не змінилося, хоча погляд став зовсім інший.

– Давно не бачилися, – вириває з роздумів голос знайомого бармена. – А подруга твоя де?

    Переводжу погляд з дзеркала і зустрічаюся з зеленими очима Анатолія. У них здивування і ледь вловиме хвилювання.

   Усміхаюся, подумки відзначаючи, що цей чоловік все ще про неї думає.

– Привіт, – відповідаю, заховавши правду далеко в свідомість. Це не для чужих, нехай і закоханих. – Анастасія у справах поїхала. Далеко.

    Помічаю, як різко змінилося на якусь коротку мить його обличчя. Тривога тінню прокотилася мужніми рисами і так само несподівано згасла, наче чоловік одразу повернув самовладання.

– Вип'єш щось?

– Тільки каву.

   Він лише кивнув і повернувся до своєї роботи, час від часу кидаючи уважні погляди в мій бік. Моє серце тоді поводилося якось дивно – то мчало галопом, то завмирало.

    Роздумуючи на цим, я не одразу помітила чоловіка, який надто уважно спостерігав за мною. Я вловила його погляд в дзеркалі і не повертаючись всміхнулася. Можна було подумати, що він просто зайшов випити кави, але так і не торкнувся до чашки, в якій уже давно охолонув напій.

     Я так розслабилася за ці кілька тижнів поруч з Євгеном, що зовсім втратила пильність. Поки він був поруч, хвостів не було. Та варто йому поїхати, як за мною стежать.

– З тобою все гаразд? – запитав раптом Толик, переводячи погляд з мене, на чоловіка позаду.

– Невже все так очевидно?

   Він почав змішувати якийсь коктейль, усміхаючись, а тоді, не припиняючи розмахувати шейкером, промовив:

– Іди до вбиральні.

– Що? – не зрозуміла я, одразу думаючи всякі дурниці.

– Третя кабінка. Під бачком знайдеш пакунок. Забери і виходь через кухню у двір.

    Може через те, що він продовжував усміхатися і колотити коктейль, я не одразу прийняла його слова всерйоз і не зрозуміла, що він від мене хоче. Мимоволі потягнулася за сумочкою.

– Сумку залиш. Я подбаю. Йди неспішно. Зустрінемося там. Не озирайся.

    Я натягнула дуже штучну усмішку і повільно піднялася з крісла. Помітила, як заворушився чоловік за столиком, наче хотів кинутися за мною. Очевидно те, що бармен продовжував робити «мені» коктейль а сумка залишилася висіти на бильці крісла, наштовхнули його на думку, що я повернуся.

   Я йшла, ніби в трансі, гарячково перебираючи в голові думки, які ніяк не бажали ліпитися докупи. І якщо до стеження я була готовою, то до участі в цьому всьому Анатолія – ні. Звідки йому було знати?

     Прийшла до тями тільки коли за мною з грюкотом зачинилися двері кабінки. Що я, в біса роблю? Чому я йому довіряю? Та треба було прийняти рішення, бо сидіти вічно у вбиральні – так собі варіант. Мій телефон залишився в сумці, тому зв'язатися з Євгеном не зможу. Може просто вийти і вдати, що нічого не помітила? Не вб'є ж він мене посеред білого дня. Але тоді й плани доведеться відкласти. А тут ще й цей дивний бармен...

   Єдине розуміла точно – якщо зараз відступлю, так нічого й не вивідаю.

    Видихаю і лізу рукою під бачок. Спершу подумала, що то якийсь жарт і там нічого нема, але вже за мить пальці натикаються на згорток, приклеєний до тильного боку зливного бачка.