"Спадщина"

– Олесю! Чуєш, Олесю!!! Розплющ очі! Розплющ...

   Євген щосили намагався втримати мене і розбудити водночас. Я зрозуміла, що насправді кричу вже не уві сні. В кімнаті горіло світло.

– Це сон, лише сон, – заспокійливо говорив чоловік.

    На його щоці виднілась свіжа подряпина. Невже це я його так? І тут я не витримала і розридалась. Думала, він втече в інший край кімнати, та він просто пригорнув міцно, і ніжно гладив по голові, наче я справді була маленькою дитиною.

– Ну нарешті нормальна реакція. Я вже думав, щось сталося з твоїми відчуттями. 

     Не знаю скільки часу я от так провисіла на його плечі, але можливість виревітися таки дала результат. Мені полегшало.

– Мені потрібно вмитися, – заледве промовила охриплим голосом і  попленталася у ванну.

    З дзеркала на мене дивились втомлені очі – мої очі. Той сон був таким реальним, що я досі відчувала холодні пальці на власному горлі.

– До біса! – промовила сама до себе і в чім була полізла під холодний душ.

– Що це ти робиш? Бляха!!! Вилізай, негайно! – Євген перекрив кран і з докором поглянув на мене. – Ти таки хочеш простудитися. В мене закінчується сухий одяг. 

– Вибач, я просто не подумала…

   Не сказавши нічого, чоловік вийшов і повернувся з футболкою і штанами в які могла б влізти ще одна я.

– Мої речі... – згадала я про валізу, залишену на роботі.

– Ну я не знаю де ти живеш, тому і не взяв нічого.

– Я ніде не живу, – зашарілася я. – Моя валіза на роботі.

– Добре, я поїду заберу її а потім ми підем кудись повечеряти. В такому вигляді ти явно не зможеш вийти між люди. А ти, тим часом, зроби собі чаю і постарайся не втнути ще якусь дурницю.

    Стало так тихо, аж моторошно. Чаю не хотілося. Просто вмостилася на дивані, загорнулася в плед і дивилася як темніє небо за вікном. Я ніколи не боялася лишатись сама. Я звикла до самотності. Та тепер все змінилось.  Мені було лячно від думки, що поруч нема нікого.

     Дзвінок в двері пролунав так несподівано, що я мало не впала з дивану. Подумала, що Євген забув ключі і просто відчинила. Боже, де ж мій інстинкт самозбереження? На сходовій стояв незнайомий мені чоловік і дивився повз мене, наче перевіряв, чи ще хтось є вдома. Я спробувала закрити двері та в нього реакція була швидша.

– Хто ви? Чого вам треба? – жах знову сковував моє тіло.

    Це все...зараз він мене вб’є. Моя дурість постійно вилазить боком. Я таки не дізнаюсь правду. Сон справджується. Ось він тягнеться рукою під куртку по пістолет і...

– Вам просили передати, коли ви будете самі.  

     Чоловік простягнув грубий бурий конверт, той самий, що тримала Анастасія кілька днів тому. Я голосно видихнула. В мене параноя починається. 

– Хто просив?

– Ви знаєте. І не шукайте мене. Я просто кур’єр.

      Він розвернувся і швидко побіг сходами вниз. Я зачинила двері  і повернулася в кімнату. Тиша давила на барабанні перетинки, наче я занурила голову під воду.

   Покрутивши конверт в тремтячих пальцях я все таки відкрила його і висипали вміст на диван. Звідти випали ключі і ще один менший конверт. Я уявлення не мала що то за ключі і які двері відкриваються ними, та сподівалася, що цьому є пояснення.  

    Руки шалено тремтіли, коли розривала конверт. Дрібно списаний її почерком аркуш паперу, здавалося, навіть пахне її парфумами. Гіркий клубок підступив до горла а очі засліпили сльози. Знадобилось кілька хвилин щоб заспокоїтися і продовжити. Сльозами Анастасію не повернути, а в листі може бути щось, що пролиє світло на її задум. Бо я, чесно кажучи, уяви не мала, що робити далі.

              Люба моя Мишенціє!

 – Ох!, – зітхнула я. Тільки вона мене так називала без будь-яких образ. Зараз я наче почула відлуння її голосу.

      Якщо ти це читаєш, отже, мене немає поруч. Залишений мені час надто швидко закінчився. Завдяки тобі, в основному, бо з тобою я забулася на мить, – а пройшло пів року.  Я багато не встигла тобі сказати, та це вже неважливо. Впевнена, ти зробиш правильні висновки.

    Дуже сподіваюся, що ти навчилася розбиратися в людях і зможеш зрозуміти, хто друг, а хто вовк в овечій шкурі. Будь пильна.

    Та попри все, не забувай жити і шукати щастя навколо, бо життя надто коротке, щоб марнувати його сумнівами.

          Залишаю тобі все, що моє на даний момент. Використовуй це з розумом і користю.

        З любов’ю завжди твоя Анастасія.

P.S. Алея роз, 128, 25

     Кілька хвилин я просто розглядала лист, зіставляла літери, в надії знайти прихований сенс, але там не було нічого. Банальне прощання. Зайве нагадування, що її нема.

– Що ж, це точно адреса. Треба перевірити що там, – сказав Євген, коли я показала йому лист. – Чесно кажучи, я чекав більшого. Маю на увазі, що вона могла б більше пояснити, а вона просто попрощалася.