"Ніхто, окрім тебе"

       Олеся

     Ранок увірвався якось аж занадто яскраво. Світло з вікна засліпило мене і я сховала голову в подушку. Мені наснився дивний сон. Не хочу прокидатися. Не хочу повертатися в реальність. Підсвідомо розумію, що щось змінилось. Щось не так. Намагаюсь віднайти її руку, та ловлю тільки ковдру. Лише пустота. Зриваюсь. Перед очима її палата. Шалено тру очі немов хочу прогнати туман, що заважає дивитись. Прислухаюсь... Тиша... Її нема. Роздивляюсь навколо. Я не в лікарні. Де я, чорт забирай?

– Де я, чорт забирай? – повторюю вже вголос.

– Будь ласка, не лякайся і не кричи! Я тобі все поясню. 

    Голос незнайомого чоловіка вибив мене зі ступора і ввігнав в шок з домішками жаху. Люди зазвичай в таких випадках біжать кричать чи намагаються якось захиститися, а мене заціпило. Таке вже бувало. Напевно, в минулому житті я була опосумом. Не вистачало ще прикинутися мертвою. Натомість, стала кам’яною статуєю в дивній позі, не в змозі поворухнути жодною частиною тіла. Тільки очі продовжували метатись по незнайомій мені кімнаті. Нарешті я побачила його – високий, кремезний, страшний... зі зброєю в руках.

–Я не хотів тебе лякати. Ось, зробив тобі кави. – простягнув чашку і усміхнувся. 

   Не страшний. І то не зброя, лише горнятко кави. Та все одно я не могла поворухнутися. 

– Ти маніяк? Чого ти хочеш? За мене ніхто не дасть викупу. Чи тобі не це потрібно? – все таким же чужим голосом питаю я, намагаючись осягнути свій фізичний стан.

Він знову всміхається.

– Я розумію, що з твоєї точки зору виглядає все не так, як воно є, та якщо ти заспокоїшся, я зможу все тобі пояснити. Випий кави, прийми душ і поговоримо.

– Ще чого! Ти щось підлив туди. І я не роздягатимусь бозна де і хто зна перед ким.

 – Навіщо мені підливати щось в каву? – знову всміхнувся незнайомець.

–  Щоб я вирубалась і ти зміг втілити свої брудні наміри, – впевнено кажу.

– А ти не помітила, що і так лежиш в моєму ліжку. Крім того, ти майже дві доби була у відключці.

      Мене попустило і я панічно почала роздивлятися себе і все навколо. Фізично я нічого не відчувала та страх не відпускав. Я вперше в житті прокинулась в чужому ліжку і при цьому ще й не пам’ятала як потрапила туди.

 – В що це я одягнена? Що це за...? – та я і так знала відповідь. – А хто...?

–  Це – моя піжама. Стій! Не психуй!

    Я зістрибнула з ліжка ніби мене током жахнуло. Чоловік перегородив мені шлях до дверей. В паніці я намагалась пригадати щось з самооборони, що вчила мене Настя. Стоп!. Де вона? Картинки в голові з шаленою швидкістю змінюють одна одну. Я бачу як її забирають. Я не відчуваю її пульсу. Не можу відпустити її руку. Біжу навздогін. Падаю...

        Біль в колінах привів мене до тями. Незнайомець щось говорив допомагаючи мені підвестися, та я не чула ні слова. Немов в трансі. Все навколо плило в сіруватому тумані. 

     Чоловік підхопив мене на руки ніби ляльку і кудись поніс. Я чула як грюкнули двері. І тут холод пронизав все моє тіло. Я стрепенулась,  та він міцно тримав мене, притискаючи до власного тіла і не даючи вирватись, а крижана вода потрохи повертала до реальності.

– Все! Все! Гаразд! Я в нормі. Можеш відпустити. – стукаючи зубами промовила я. 

  Він уважно поглянув на мене і нарешті повільно поклав на мої власні ноги. Ми стояли у ванні, мокрі як хлющ. Вода все ще стікала струмочками.

– Слухай, я не маніяк, просто намагаюсь допомогти тобі. Як що дозволиш, я принесу сухий одяг, що б ти бува пневмонію не підхопила, – промовив і спокійно виліз з ванни. Я ж залишилась, стікаючи холодними краплями і трусячись від холоду. Він точно знав що робить – я все ще була при тямі.

– Тобі таки треба перевдягтися.  І мені, схоже, теж, тому... – подавши мені рушник і сухий одяг, чоловік затягнув шторку в душі. Це була єдина перегородка між нами, тому я все ще не могла наважитися скинути одяг. Та в щілину між шторами я побачила його напівоголене тіло. Його м'язи перекочувалися під шкірою, вражачи і притягуючи погляд, наче магніт. Я навіть могла порахувати кожен кубик на його накачаному пресі – і здається, саме це я й зробила, затримавшись поглядом значно довше, ніж варто було. Вперше в житті я бачу подібне не в кіно, не на глянцевих обкладинках, а ось так – зовсім поруч. Це змусило мене зашарітися. Більше того, я горіла від сорому, забувши навіть про холод. 

  Чоловік почав розстібати штани і я так рвучко відвернулася, що послизнулася і гепнулася. Удар головою об ванну був такої сили, що аж іскри сипонули  з очей. Шторка полетіла вниз. Мабуть я намагалась вхопитись за неї. Незнайомець підлетів до мене забувши про не надто пристойний вигляд і допоміг встати.

– Ти як? Тебе справді не можна залишати ні на мить.

      Потираючи гулю на потилиці я злісно на нього глипнула. Та хто він такий, щоб вчити мене. Теж мені нянька. Я його не наймала.

–Я в порядку. Не маленька вже, – сердито відповіла я. 

  Він з недовірою подивився та не сказав нічого просто повернувся і вийшов лишивши мене саму. Я одразу замкнула двері і знесилено сповзала на підлогу. Гуля на голові пульсувала і боліла. Мокрий одяг обліпив тіло мов панцир. Треба таки його позбутися. Тремтячими руками я все ж зняла кляту піжаму і загорнулась в рушник. Відображення в дзеркалі було просто жахливе: чуже обличчя з темними колами під очима дивилось на мене відсутнім поглядом.