"Гра починається"

Глава ІІ

Олеся

    Цьогоріч зима прийшла як по календарі. Вже вранці першого грудня землю вкрив пухкенький білий сніжок. Я лежала в ліжку і спостерігала, як рідшають за вікном ранкові сутінки. Було десь пів на шосту.

     Навіть не знаю, що змусило мене прокинутись так рано у вихідний, та вперше за останні пів року я  прокинулась з відчуттям полегшення. Наче якийсь тягар впав з душі. Можливо тому, що я починала розуміти – все, що до цього говорила Настя, має сенс. Я не до кінця була впевнена в цьому але починала вірити. Хоч вона і жила в лікарні для душевно хворих, на психа була не схожа. Щось в цій жінці водночас і приваблювало і лякало.

     Я на мить згадала нашу першу зустріч. Здавалось ніби це було вчора, та насправді пройшло більш як пів року. Час пролетів так швидко і непомітно, що стало страшно. Я не знала, що буде далі і вперше в житті ця невідомість мене лякала. Всякий раз, як думаю про це, в животі щось ворушиться, стискається в клубок.

    Того дня, коли вона вирішила мені довіритися, все змінилося. Чим менше було між нами таємниць, тим ближчими ми ставали. Тепер мені здається, наче я знаю її все життя, наче прожила кожну мить разом з нею і пропустила крізь себе всі ті почуття, що й вона. Я знаю, щоб осягнути розумом все сказане нею потрібно буде значно більше ніж шість місяців, але я повірила і це був початок довгого шляху, який мені доведеться пройти.

         Я повільно піднялась з ліжка. Вставати не хотілось але лежати і вивчати стелю не було сенсу. Дорогою на кухню в напівтемряві я наштовхнулася на щось тверде і відчула гострий біль в мізинці. Здавалось, я зламала палець. Довелося стрибати на одній нозі до вимикача, щоб перевірити чи всі пальці досі на місці. Коли переконалась, що все гаразд, помітила на підлозі власну валізу, яку намагалась поспіхом спакувати вночі. Я так захопилася Настею, що зовсім забула про договір оренди, строк дії якого закінчувався сьогодні, і оскільки я його не продовжила, довелося пакувати речі. Нічого, сьогодні нічна зміна а завтра пошукаю якесь житло чи поживу в хостелі. Перспектива останнього мене не тішила, та  що було робити. В наш час з обмеженими фінансовими можливостями важко знайти якесь гоже житло за короткий термін. А з моєю зарплатою хороша квартира – велике везіння.

    Поставивши чайник, я пішла в душ. Невідомо, коли пощастить помитися нормально наступного разу. Гаряча вода заспокоювала і зовсім не хотілось вилізати, але  чайник свистом погрожував розбудити весь під’їзд, тому довелося загортатися в рушник і чалапати босоніж на кухню. Мені подобалась ця квартира – маленька, затишна, комфортна, якраз те що мені треба.

     З чашкою гарячої кави я вилізла на підвіконня. Тут я зазвичай і проводила вільний час. Спостерігаючи за ранніми перехожими, я мимоволі поринула в спогади. Настя якось сказала, що ми дуже схожі а я все не могла зрозуміти що вона мала на увазі. Тепер до мене почало доходити. Ми обоє були сиротами, нас обох ростили бабусі і ми обоє почувалися, наче не у своїй тарілці, де б ми не були. Я вважала ці стіни домом майже два роки. До цього моїм домом була кімната в гуртожитку. Та насправді ні те ні інше не було моїм місцем. Я не можу сказати точно, коли втратила дім – коли загинули батьки чи коли померла бабуся?

 А може не місце визначає нас, а люди які живуть разом з тобою? Ну тоді я безхатченко. Самотня самотина. Ні друзів ні близьких. Настю обставини позбавили всього, в моєму ж випадку винна я.

 Я ніколи особливо не старалася зблизитися з кимось. За час навчання в мене не було практично особистого життя, оскільки всі сили я витрачала на здобуття освіти. Я розуміла, що на відміну від інших, в мене немає багатих батьків і взагалі нікого, хто б мені допомагав. Бабуся старалася, але вона не могла дати мені все що хотілось. Тих мізерних коштів вистачало на елементарне, тому я не носила модні дорогі речі і досі ходжу в купленій ще на першому курсі куртці. Може тому і хлопця в мене не було. Хто ж гляне на обдерту сіру миш? Та я й не думала про це. До сьогодні. Чомусь саме сьогодні відчуття самотності побило всі рекорди в моїй свідомості.

   Швиденько одягнувшись, я стала чекати мого ріелтора. Він мав заїхати з хвилини на хвилину. Ще раз оглянула квартиру, чи бува не забула чого. Та речей в мене було не багато і забувати особливо нічого. Ось він, дзвінок в двері.

– Доброго ранку! О, ви вже зібралися? Чудово, бо я нових жильців привів,  – почав тараторити з порога Олексій. До цього моменту в мене ще жевріла іскорка надії на те, що він прийде і скаже «залишайтесь, якщо хочете». Та побачивши молоду пару в нього за спиною, іскорка згасла, наче на неї вилили горнятко холодної води. Я не пам’ятаю як віддала ключі, як прощалася і виходила геть, не пам’ятаю що він казав мені вслід. Я була наче в прострації.

  Холодні краплі торкалися обличчя і рук, приводили мене до тями. Мало по малу я почала знову відчувати своє тіло. Я стояла посеред вулиці тупо дивлячись вперед і не помічаючи нічого. Я ніби перенеслась на кілька років назад, в той день, коли я, не знаючи що робити і куди піти, залишившись зовсім самою після смерті бабусі, зібрала речі і подалася до єдиної близької мені людини – до рідного брата. Це він після смерті батьків залишився жити в нашій квартирі з дружиною і сином а я переїхала до бабусі в село.

    І от я знову стою серед вулиці з валізою в руках. Хоча ні, того разу була просто сумка в квадратики, з якою бабуся Ганя на базар їздила. Та все одно стою посеред світу, ніби маленький кораблик загублений в океані. І нема такого берега, де б можна було пристати, нема такої гавані де хтось чекатиме тебе. Більше нема.