"Прокляття"

Анастасія

 Хтось колись сказав, що сила кохання вимріюється рівнем болю, якого може завдати той, кого кохаєш. Я відчула це сповна.

      І все ж, весь той біль нічого не змінив в мені, не випалив зсередини, не розніс на атоми. Хоч, здавалося, саме це я відчувала ще декілька годин тому. Але те, що він мені говорив і як  говорив, навіть усвідомлення того, що коханий мене зрадив, віддавши в руки своєму безжальному батькові – ніщо в порівнянні з відчуттям, що охопило мене, коли перестало битися його серце. Бо втратити його знову було до неможливого нестерпно.

        Я опритомніла декілька годин тому. Світанок вже розбавляв нічну темінь і обриси предметів в кімнаті набували чітких контурів і кольорів. Все моє тіло було важким і нестерпно боліло. Шкіру поколювало від дивного відчуття, наче десь всередині мене панувала темрява. Вона пролізла в тіло і тепер перетікала по венах разом із кров’ю.

     Але чи не в перше в житті я чітко усвідомлювала себе і те, що маю робити далі. Зібравши до купи, наче пазл, всі спогади, я нарешті склала загальну картину. Сумнівів не залишилося. Це я накликала прокляття. І щоб зламати його і покінчити з цим всім, сопливих вибачень і готовності простити все своїм кривдникам недостатньо. Темрява в мені жадала помсти. І я була на всі сто згідна.

       Я повільно піднялася з підлоги і попрямувала на другий поверх. Клацнула на вмикач і яскраве світло залило кімнату. З дзеркала на мене дивилася геть незнайома людина. На обличчі, на руках, на одязі – всюди була кров. Чужа кров. Його кров. Очі позирали вже не злякано. В їх глибинах плескалася темрява, нагадуючи про силу, яка була на моєму боці і про ціну, яку я погодилася за це сплатити. Сплутане колись каштанове волосся стало сиве, без жодного натяку на колишню красу. Тонка павутина ледь помітних зморшок здавалася маскою на обличчі.

    Знявши весь одяг я ступила під душ. Дуже повільно тіло почало розслаблюватися під заспокійливими потоками гарячої води. Я заплющила очі, даючи можливість думкам розміститися в голові належним чином. Отож, давши волю темряві, я отримала відповіді не на всі питання, але хоча б згадала необхідне. Розумію, що прокляття зачепило не тільки мене і старого, але ще й моїх братів і Влада. Чому так сталося, адже в ту мить брати були далеко а Влад  – мертвий. Була лише одна людина, яка знала про прокляття все, бо окультизм, надприродне і магія – його життя. Але звернутися по допомогу до дуже давнього знайомого означало виказати себе. Та втрачати мені вже нічого. Якщо Тео впізнає мене, буде легше переконати його допомогти.

    Наступне, що чітко вкарбувалося в свідомість – останні слова старого. У мене рік. Не так уже й багато для людини, яка прожила вічність. Тепер я розуміла, що ні в кого з них немає правильних спогадів. Особливо це бісило старого. А брати... Сергій точно знав більше. Він розумний. Століття пошуків мусіли наштовхнути його на щось, про що він не говорив. Принаймні мені.

     Стало зрозуміло, чому брат так боявся, що я закохаюся і весь цей час опікав і не випускав з поля зору. І справа була зовсім не в ловцях і не в тому, що він за життя моє хвилювався. Тільки ці емоції здатні були пробудити спогади. Бо проклинала я старого не за власну смерть, а за вбивство того, кого кохала.

     Старий здогадався, тому провернув всю цю аферу з прийомною сім'єю. Зрозумів, що брати не підпустять до мене нікого, тому й зробив ставку на цій гіперопіці. Сім'я понад усе. А терпіння в нього що треба.

      Думаю, знав і Сергій, тому так гостро сприйняв наші з Владом стосунки. Чи можливо, що брат почав підозрювати Влада? На мить згадала, яким пекучим поглядом пропалював він його.  От тільки чому він цього не хотів? Боявся, що я згадаю, як підло вони мене тоді покинули в лапах старого і втекли, рятуючи свої шкури. Чи він не хотів зняти прокляття? Ні, не можливо. Але, що, як старий в чомусь мав рацію, і я сліпа щодо всього, що стосується моїх братів?

    Мимовільно змахнувши головою, я прогнала ці думки геть. Однаково, щоб влаштувати братам допит, потрібно їх знайти. А якщо мене не підводить інтуїція,  вони в руках старого і спершу треба їх витягти звідти. Він не зашкодить їм, бо зацікавлений в тій інформації, якою я володію.  Але щось мені підказує, що він гадки не має, що цим всім робити. Тим краще для мене. У мене є рік на те, щоб підготуватися. Та, для початку, я маю зникнути.

      Я нарешті вимкнула воду і вийшла з душу. Замотавшись в рушник, попрямувала в свою кімнату. Тиша в будинку тиснула на барабанні перетинки. Дошки під ногами поскрипували від кожного кроку. На мить згадала, як бігала тут в дитинстві, як сиділа довгими вечорами біля каміну і слухала бабусині казки, як в перше в цьому домі з'явилися мої брати. Скільки щастя і неприхованої радості витало в повітрі. Тепер це стало лише спогадом, якого я теж маю позбутися, щоб ніщо ніколи не пов'язало цей світ зі мною. Сьогодні я маю померти разом з цим минулим.

    Одягнувши джинси і теплий светр, я зібрала в наплічник гроші, документи, декілька змінних речей і білизну на перший час. Більше нічого я не могла взяти з собою. Востаннє окинула поглядом свою кімнату і вийшла, тихо прикривши двері. Точно, як в дитинстві, коли боялася розбудити бабусю. Спустилася вниз. Дерев’яний годинник біля сходів давно завмер, відслуживши своє з надлишком. Старий диван, м'яке велике крісло біля каміна, широкий підвіконник-лежанка з купою подушок, потертий килим... Все це зберігало спогади, від яких стискалося серце. Та часу розпускати нюні не було.

     Зачепилася поглядом на тіло Влада, яке застигло в доволі незручній позі посеред вітальні. Картинка, м’яко кажучи, гнітюча. Засохла кров на грудях і ціла калюжа на килимку. Розкинуті в різні боки руки і бліда з жовтуватим відтінком шкіра. Ще б пак, він багато крові втратив. Це не виправиш і не повернеш отак просто. І тільки ледь помітний рух грудей, що піднімалися й опускалися при кожному подиху, свідчили про те, що чоловік був живий але досі непритомний. Моя темрява повернула його з-за межі, затягнула страшну рану і змусила серце знову битися. Я сплатила сповна і не шкодую.