"Шах і мат, королево"

    Анастасія

    Я стала, наче вкопана. До виходу було якихось пару кроків, а я не могла ступити і пів. Болісне усвідомлення, що того, хто стоїть позаду, я нещодавно бачила у своїх спогадах, скувало тіло невидимими ланцюгами. На мить я забула, куди йшла і що збиралася зробити. Світ, поза межами кола, в центрі якого були ми двоє, просто перестав існувати. Зараз, більше за все я хотіла помилятися. Але я знала, що це правда: мій коханий, який закрив мене від кулі, який помер у мене на руках там, в далекому минулому, стоїть позаду мене. І як я раніше не впізнала цю безмежну теплу блакить його очей? Чому я почала згадувати лише тепер?

      Те життя, до прокляття, здавалося страшною казкою, якою лякають неслухняних дітей. Бо ж не було там щасливого кінця. Принца вбили, а принцеса виявилася злою відьмою, яку спалили на вогнищі прямісінько посеред двору лихого короля. 

     І я справді відчувала себе такою. Відчувала, як тягар провини горою нависає наді мною. Здається, я весь цей час тягла його на собі, просто не усвідомлювала причини. Тепер я знаю.

     Всі мої інстинкти волали тікати і не озиратися. Підсвідомо я знала, що не можна ні на мить лишатися і якщо повернуся і погляну в ці кохані очі, то не зможу піти. Але бій був програний, навіть не почавшись.

      Я повільно обернулася до Влада. Він непорушно застиг за декілька кроків від мене, не зводячи з мене ніжного погляду. На мить мені здалося, що я помилилися, що це просто збіг. Але варто було мені задати питання, як блакить в очах перетворилася на кригу – холодну і колючу. Вбивчий холод ненависті, що палахкотіла в коханих очах, збивала в ніг.

– Чому ти…?

– Впізнала нарешті, – смішкувато перебив чоловік і рушив до мене. – Все згадала, чи може ще треба допомогти? Не брехатиму, мені сподобалося. Ти така ніжна, така довірлива, така покірна і невинна.

       Його слова, точніше та інтонація, з якою він говорив, повільно наближаючись, вибили рештки самовладання і сльози хлинули рікою, а я просто не мала сил ні стримувати їх, ні витирати.

       Його руки лещатами стиснулися на моїх і він з грубою силою потягнув мене назад в кімнату. Я не пручалася. Просто не могла, навіть якби хотіла. Та чи хотіла я?

   Влад безцеремонно штовхнув мене в крісло біля каміна, біля того самого, де ще кілька годин тому ми згорали в пориві пристрасті.

–  Ну що, крихітко, поговоримо тепер відкрито.

      Він підтягнув стілець і всівся навпроти. Все навколо розпливалося від сліз і я ніяк не могла сфокусуватися на ньому. Страшенно дратувала неправильність ситуації. Але навіть зрозумівши все, я не могла б зараз сказати, що не зробила б те саме. Якби мала можливість повернути час назад, я прожила б кожну емоцію, віддала б кожен подих і поцілунок, бо навіть зараз кожна клітинка мого тіла тягнулася до нього. Недоречно і безглуздо, але так само безконтрольно.

–  Ну ж бо, годі ридати. Твої сльози майже ранять мене, – з неприхованою злобою вів далі Влад. – Я так довго йшов до цієї миті. Все життя, можна сказати. Треба було ще трохи потягнути. Але, гадаю, і цього достатньо.

   Лише на мить він глянув на годинник, а потім знову вп'явся в мене холодним поглядом. Я перестала плакати. Наче сльози замерзли разом з усім моїм єством від цього крижаного тону.

–  Знаєш, а ти добре трималася. Я боявся, що впізнаєш при першій же зустрічі. Але старий мав рацію – ти викинула ті спогади. Вони тобі були не потрібні. Бо ти насолоджуєшся тим, що безтурботно живеш собі далі.

       В його словах було стільки отрути і ненависть викривала його обличчя, що я  мимоволі здригнулася всім тілом. Стало майже фізично боляче. Кожне слово, наче розпечене лезо, входило в серце. 

    Але варто було підняти погляд на нього, як все знову стискалося від хвилюючого почуття. Невже це справді він. Мій коханий з минуло життя. Мій коханий в цьому житті. Я злилася на нього, на себе, на світ навколо, проклинаючи день, коли дозволила цьому почуттю пробити стіну до моєї душі. Хоча ні, я не шкодувала.

     Подумки відзначила, як майстерно він усіх обкрутив, скільки справді сил і часу віддав на цю справу. Чи здогадувався про це Сергій? Чи зможу я розпитати його коли-небудь... Де він?

 Влад знову зиркнув на годинник.

–  Про що задумалася, "кохана" Чи не думаєш, що братики прибіжать на поміч? – усміхнувся чоловік такою звабливою і солодкою усмішкою. Лише на мить. А потім знову перетворився на лід. – Ніхто не прийде цього разу. Більше нікому тебе рятувати.

     Він підвівся і підійшов до вікна. Вся його поведінка вказувала на те, що він на щось чекає. Я мимовільно глянула на двері, розцінюючи, чи зможу втекти. Але свинцем налиті ноги відмовилися слухати мене.

    Думки зачепилися за його останні слова. Він блефує. Я не відчула, щоб з братами щось сталося. Тому вони прийдуть, обов'язково. Але щось в середині мене підступно дряпало свідомість, шепочучи мерзенним хриплим голосом: «ніхто не прийде».

 Здоровий глузд велів тікати, але я наче приросла до клятого крісла. 

–  Ти переміг, – хрипло промовила я, розслабившись і обіпершись на спинку. Я зумисне намагалася надати собі невимушеного вигляду. Пригадуючи все, що знала про такі, здавалося б безвихідні ситуації, розуміла, що бувала й в гірших. Головне дати раду шаленому серцю, яке ніяк не хотіло вірити в реальність подій і потягнути час, щоб що…? Щось підказувало мені, що вони справді не прийдуть.  – Скажи, навіщо це все? Хотів помститися? То я тебе розчарую – не тій людині ти мстишся.