"Тепло його рук" частина 2

        Влад всміхнувся, проте не говорив більше нічого. Ми під’їхали до великого триповерхового будинку. Він був схожий на віллу отих багатих і знаменитих, яких показують по телебаченню. У вікнах горіло світло. Вибіг чоловік в чорному костюмі і відчинив ворота. Ми не зупиняючись в’їхали прямісінько в гараж.

–  Ти тут живеш? – здивувалася я.

–  Тимчасово. Цей будинок належить моїй сім’ї. Ходімо.

 –  Ти що справді приволік мене додому? Я не зовсім хочу знайомитись з твоїми родичами.

–  Твоє « не зовсім» звучить вже не так категорично. – всміхнувся Влад, та побачивши мій погляд, додав: 

–  Крім мене і персоналу тут немає нікого.

   Ми піднялися сходами з гаража прямісінько на кухню. Тут було світло і тепло. Я тільки тепер помітила, як насправді промокла і змерзла. Той факт, що він жив в такому домі та ще й з прислугою багато про що говорив, та мені було байдуже. Моя сім’я насправді теж багата. Та ми не розкидаємось грошима.

   За дверима кухні був  довгий коридор, що вів до доволі великого залу. Назустріч нам вийшов низенький чоловік в темно бордовому костюмі з бейджем «консьєрж». Я витріщилася на нього, та Влад стис мою руку давши зрозуміти, що питання зайві.

–  Доброго вечора, Владе Олександровичу. Хто ваша гостя?

–  Петровичу, вдаймо, що ви нікого не бачили.

    Влад потиснув  йому руку, та коли я йшла повз, помітила як консьєрж клав стодолларову купюру до кишені.

  Ми піднялися на другий поверх. Там вздовж коридору обабіч були двері з цифрами. На стінах висіли картини в дорогих рамках і золочені канделябри. Загалом все скидалося на готель, а не на родинний особняк.

–  Це що...? –  почала було я, та Влад не дав мені договорити. В кінці коридору скрипнули двері. Звідти вийшла покоївка, тягнучи за собою візочок. Зненацька Влад притиснув мене до стіни аж подих перехопило, і нахилився ніби хотів знову поцілувати. Та жінка пройшла повз, не звертаючи уваги і зайшла в інший номер, гучно закривши за собою двері.

    Влад різко відступив і оглянувся. На поверсі більше нікого не було. Міцно тримаючи мене за руку, швидкими кроками здолав коридор і затягнув в кімнату.

–  Тепер можна розслабитися. Вибач за це. Я просто не хотів щоб дехто дізнався що ти тут.

–  То це не твій дім? Це готель?

–  В якомусь сенсі мій дім. Річ у тім, що спочатку цей будинок був родинним маєтком моєї сім’ї. Його на початку минулого століття побудував мій прадід по батьковій лінії. І тільки десять років тому  моя мати перетворила це місце на п’ятизірковий  готель.

–  Ясно. То ти багатий спадкоємець?

–  Я багатий, але свої статки я заробив сам. Я ніяк не залежу від матері. Все її майно колись перейде моїй сестрі. Я просто родич. Вона викреслила мене з заповіту, після того, як я змінив прізвище і заявив, що моя сім’я –  твій брат.

–   Радикально. І що на це відповів мій брат?

–   Був злий, як чорт. Але змирився. Зрештою, це таки правда. Він  –  моя єдина сім’я.

    Мені було не по собі після того що сталося і того, що він розповів. Ця ситуація була від самого початку неправильна, а тепер здавалася взагалі дикістю.

–  Фууу! –  не втрималася я, вклавши у вираз обличчя всі ті емоції, що зараз вирували всередині. Непереборне відчуття огиди до самої себе від того, що якась частинка мене ликувала, коли він мене цілував, і що бути поруч здавалося правильним, як ніщо інше в моєму житті. «Годі! Геть з відси!» –   наказала я подумки власним скаженим думкам.

–  Що? Ти чого це раптом? Аа-а-а! Зрозумів! – усміхнувся Влад. – Але ж ми не рідні по крові. Не бачу тут нічого ганебного.

–  Те, що ми всіх обманюємо, вже ганебний вчинок.

–  Ти що, завжди говорш правду?

–   Так, – впевнено відповіла я.

–   Не вірю! Це неможливо!

–   Ти мене знаєш кілька тижнів. Як можна бути таким категоричним? Не всі люди брешуть.

–  Всі! – з впевненістю заявив хлопець.

–  А ти всіх людей знаєш? – скептично спитала я.

–   Я знаю достатньо.

–  Ти помиляєшся, ящо думаєш...,– запнулася я на півслові, бо він знову підійшов на дуже небезпечну відстань, буравлячи мене поглядом. Його запах захопив мої думки, огортаючи їх теплим серпанком спогадів. Жар вдарив в обличчя, розливаючись пекучими хвилями по всьому тілу. Ноги наче перетворилися на вату, готові в будь-яку мить підкоситися, залишаючи мене безпомічною перед цим вихором почуттів.

– Гаразд, може ти й не брешеш іншим, але точно брешеш собі, – його голос, низький і проникливий, заповнював простір між нами, як магнітна хвиля. – Я знаю, що тобі сподобався поцілунок. Я відчував, як тріпотіло твоє серце, бачив, як розширюються твої зіниці. Навіть зараз ти вся палаєш, – продовжив він і слова текли плавно, немов мед, обпікаючи мене зсередини.

   Його гаряче дихання торкнулося моєї шиї, вдаряючи блискавкою вище ключиці. Мов непомітний злодій, він пробрався до мого вуха, і кожен подих зривав із мене рештки самовладання, розганяючи зграї мурах, що танцювали по шкірі, залишаючи пульсуючі сліди.