"Тепло його рук" частина 1

Анастасія 

        Я прокинулась. За вікном була глибока ніч. Сон, якого досі я не бачила, (а зазвичай моїми снами були спогади з минулих життів), все ще стояв перед очима.  Це точно був не спогад. Такого ніколи не було раніше. Це мене не лякало, навпаки, мені сподобалося побачене. Уві сні я була щаслива. Це відчуття і досі не покидало мене. Воно дивно стискалось в районі діафрагми. Я наче була під кайфом. Навіть всміхнулася мимо волі. Напевне збоку це здалося б дивно. Та мене ніхто не бачив. Соня мирно сопіла на своєму ліжку.

         Дні плавно перетікали  тижні. Я кілька десятків разів міняла своє рішення щодо власного дару і нарешті прийшла до висновку, що все таки застосую його але в край безвихідних випадках. Та братові про це говорити не стала. Він би не змінив думку і тільки марно злився б. Зрештою він перестав за мною стежити і поїхав.

          Лишилась одна проблема – Влад. Той, схоже, їхати не збирався. Соня сказала, що він продовжив курс лекцій до квітня, а це означало що наступні пів року доведеться його терпіти. Я мала намір уникати зустрічей. І хоч злилась я в основному на брата, бачити професора теж не хотілося. Та нас наче наштовхувало одне на одного. І щоразу в животі прокидалася якась істота і дряпала кігтями зсередини. Мене накривало незрозумілими емоціями і заціплювало. Я ненавиділа такі моменти. Тоді я була не я. 

         Та найгірше було те, що всі на ньому звихнулися. Я тільки й чула звідусіль який він класний, сексуальний, чарівний і бла-бла-бла. Через це мене аж трусило. Ніяк не могла зрозуміти, що вони всі в ньому знайшли. Ну крутий, ну класна тачка і  симпатична пика. Та ніхто насправді не знає його. Що він за людина всередині. Вони вподобали яскраву обгортку і заливаються слиньками при одній згадці.

– Ти теж його не знаєш! – наголосила найбільша його фанатка – моя подруга Соня, коли я поділилась з нею своєю думкою. Вона нікому не розповіла про той нещасний випадок, не без наполегливого прохання мого братика, звісно. Але фанатіти від свого викладача, на жаль, не перестала.

– Ей, ти на чиєму боці? Може й не знаю, та я знаю таких людей як він. Всі вони зверхні і егоїстичні. Крім власного носа не бачать нічого, – злісно відповіла я. У мене був досвід спілкування з такими «мачо». У мене таких п’ятеро. Вдома – боженьки, хоч до рани прикладай. А варто вийти між люди – зло, яке зведе з розуму і викине за першим же поворотом.

– Схоже твій брат думає по-іншому, оскільки вони так тісно спілкуються.

– Що, з чого ти взяла? Те, що тоді сталося...

– Не тоді. Я про те, що він телефонує йому і вони розмовляють по скайпу.

– Що? – шоковано запитала я.

– Твій Сергій дуже часто до нього дзвонить. Я ж тепер волонтер на кафедрі і не раз чула їхню розмову.

– І про що вони говорили?

       Та подруга могла не відповідати. До мене враз дійшло, чому Сергій так легко покинув мене і чому останній місяць я постійно натикаюся на цього «професора».  Я думала, що брат нарешті мені довіряє, як дорослій людині, а він насправді лишив свого пса стежити за мною. Моїй злості не було меж.

– Ти куди? – ошелешено спитала подруга.

      Та я вже її не чула. Від люті аж у вухах дзвеніло. Найбільше в світі я ненавиділа такий контроль. Саме усвідомлення того, що вони постійно за мною стежать, душило і вбивало зсередини. Такий контроль зумовив те, що я минулого життя втекла з дому і це погано закінчилося. Я люблю своїх братів, але це вже занадто. Кожен з них живе так, як хоче, і тільки я мушу робити те, що скаже Сергій. Якого біса?! Тому, що я дівчина? Я можу за себе постояти і, коли знадобиться, навіть пику натовкти можу. Не даремно Костя навчив мене прийомів самозахисту.

      Накинувши куртку я вибігла на вулицю. Годинник показував пів на п'яту. Отже у нього за пів години  вечірня лекція, тому він або на кафедрі, або вже в авдиторії.

       Я не йшла, а просто бігла в західне крило. Біля кафедри комп’ютерних технологій, як ніколи, людно. Студентки взяли собі за звичку чекати професора під кафедрою а вже потім разом іти в авдиторію. Вони збуджено перешіптувались і дивились на мене так, наче я була мурашкою. Та коли я на таке зважала?

      Протиснувшись крізь натовп до дверей, я без вагань постукала, а потім, не чекаючи відповіді, зайшла в середину. Та там був тільки секретар. Я не сказала чого прийшла і, просто перепросивши, вийшла геть.

– Ну що, він там? – запитала дебела дівчина, яку я оминула, дорогою сюди.

– Хто? – думаючи про своє, спитала я.

–  Професор, – відповіла вона з запалом.

– Боже, ви що всі звихнулися? – не стрималася я, але злість моя вже вщухала.

       Дівчині явно не сподобалася моя відповідь, і вона якось аж надто злобно на мене глипнула. Я раптом зрозуміла, що не знаю, чи насправді хочу з ним бачитись і щось говорити. Тим більше не хотілось вислуховувати його виправдання. Мабуть добре, що його не було.

       Гамір за спиною посилився. Втупившись в носки кросівок я попленталась коридором подалі від цього вулика помішаних дівок. Та не встигла пройти і кілька кроків, як погляд вперся в чиїсь ноги.

– Ти що тут робиш? Хіба ти не на історичному?

          Мені не треба було піднімати голову щоб побачити того, хто перекрив мені шлях. Я і так знала чий це голос. Раптом, як на зло, всі замовкли. В коридорі запанувала така тиша, що здавалось було чутно як шалено гупає моє серце. Разом з цим три десятки очей намагались просвердлити діру в моїй потилиці.