"Дар"

Анастасія.

     Час летів якось аж занадто швидко. Ми були разом, хоч і розкидані в різних містах. Але, хоча б раз на місяць кожен з нас відкладав свої справи, і всі ми збиралися в домі бабусі. Тоді ми були дуже щасливі, хоч і постійно відчували напругу. Таке затишшя зазвичай свідчило про те, що ворог просто вичікує. Але ми намагалися, попри усе, жити звичним життям і насолоджуватися, наскільки це було можливо. Я закінчила школу і вступила в університет. Не скажу, що мені дуже потрібні були дипломи – я могла й не встигнути ними скористатися, але це був ще один спосіб відчути себе звичайною людиною.

        Так от, тоді в мене була подруга Соня. Не те, щоб я їй розповіла правду про себе, та принаймні знала вона більше ніж решта.  Після пар ми зазвичай зустрічалися в кав’ярні на території студмістечка. Це було не зовсім популярне серед молоді місце. Здебільшого сюди приходили викладачі і пара-друга ботанів. Тут було тихо і безплатний «вайфай». 

       Того дня лило мов з відра, тому я не пішла в парк, а одразу в «Рембрант». У Соні ще була п’ята пара. Я вмостилась у вподобаному куточку з позиченою в бібліотеці книженцією. Розгорнута, вона займала майже весь стіл тому перші кілька хвилин я ловила на собі зацікавлено-здивовані погляди.

      Поринувши  у Візантію XII століття я й не помітила що хтось підійшов до мого столика, поки не почула вдаване «гм-гм».  Притиснувши палець до рядка щоб не загубитись, я нарешті поглянула в гору. Біля мене стояв високий чорнявий хлопець і всміхався. Зараз я б нізащо не сказала у що він був одягнений. Я б не помітила, навіть якби він був голий. Нічого окрім його ясно-блакинтих очей я не бачила. Я була наче під гіпнозом. Ніколи раніше не відчувала нічого подібного. Моє тіло, мій розум – все було паралізоване. Я забула навіть дихати.

– Всюди зайнято і я подумав, може складу вам компанію ...ну, якщо тут вільно.  Ви не хвилюйтеся, книга мені не заважає. Я люблю книги. Е-е-е! З вами все добре?

       Мабуть я надто довго сиділа нерухомо та ще й з відкритим (як виявилось) ротом. Добре, хоч слина не потекла. Зрештою я глибоко видихнула і кивнувши головою, вказала на вільний стілець. Хлопець всміхнувся. Було щось в його усмішці таке тепле і знайоме. Він присів за столик а тоді з явною цікавістю нахилився над моєю книжкою. Не очікуючи цього я так різко відкинулася назад, що ледь не впала з крісла. Він зумів упіймати мене за руку і повернути на місце. "А рефлекси  внього що треба" – відзначила я подумки. 

– Вибачте, просто стало цікаво, що пишуть в таких величезних книгах. Я не хотів завдати вам шкоди.

     Його голос був таким заворожуючим, що я знову забула про реальність. А ще я вловила легкий аромат його парфумів в перемішку з запахом сигаретного диму і м’ятної жуйки.

– Напевне так пахнуть ангели, – ляпнула я.

– Що? Не зовсім зрозуміло? Тут трохи гамірно.

– А-е-е!

       Добре що хлопці за сусіднім столиком голосно обговорювали завдання з математики, і він не розчув, бо я б вмерла від сорому. Хто б міг подумати, що я ляпну таке вголос. В мене не було проблем у спілкуванні з представниками протилежної статі. Може тому, що я з ними майже не говорила, а як уже приходилось, то тільки по навчанню. І ніхто з них мені не подобався. А тут... Мене конкретно заціпило.

     Ну от, він думає що я не сповна розуму.

– Я Влад, до речі.  – спокійно промовив він, потиснувши мені руку.

– Дракула... – подумала я, і знову вголос.

– Досить незвичне ім’я для дівчини в наш час. Та нехай. Дуже приємно.

   Він знову потиснув мою руку і я наче проснулася. Перше, що зрозуміла – він все ще тримає мене за руку. Друге – мене звуть не Дракула.

 – Ні-ні! – запротестувала я, висмикнувши свою руку з його теплої долоні. – В мене просто така звичка – озвучувати думки, і коли ти назвався, я подумала що так звали Дракулу, от і ляпнула. – на одному подиху випалила я, боячись знову щось не те сказати, запізно зрозумівши, що дозволила собі перейти на "ти". Та хлопець, здається, пропустив це повз вуха.

– Я зрозумів, просто жартую. Я знаю хто ти.

      Мій мозок почав прискорено працювати. Думки шалено бігали колом, через що запаморочилось в голові. Невже вони мене знайшли? Так швидко? Але я не відчула небезпеки.

– Не панікуй! Я довірений твого брата Сергія. Я не ловець.

   Я говорила, що ми рідко заводили друзів чи стосунки. Та якщо таке все ж ставалося, то цих людей називали втаємничені або довірені. Я ніколи не чула раніше про них від братів. Всі вони воліли ні з ким не зближуватися настільки. 

– Чому я маю тобі вірити? – зненацька злісно поцікавилась я. – Ловець сказав би те ж саме. 

– Гаразд, я покажу тобі доказ. – спокійнісінько відповів Влад.

   Він дістав із внутрішньої кишені куртки телефон, активував його і вже за мить на екрані з'явилося фото, з якого посміхалися він і мій брат Сергій.

– Фотошоп, – не змигнувши оком промовила я.

– Добре, як тобі таке. – всміхнувся він і почав розстібати сорочку. Офіціантка, яка саме проходила повз, мало не спіткнулася, не зводячи погляду з мого співрозмовника.

       На грудях зліва над серцем темніло тату – уроборос, – той же знак, що і в усіх нас. Якщо ти справді втаємничений, то на знак дружби і солідарності робиш собі таке тату, беручи, таким чином, і нелегку ношу нашого прокляття на свої плечі разом з усіма наслідками і відповідальністю. Бувало так, що ловці плутали нас і втаємничених і вбивали їх теж. Кожен з них знав на що йде. Та для нас це було неприпустимо, і ми прийшли до спільного рішення не розповідати нікому, не заводити близькі знайомства і в жодному разі не закохуватися. І ми дотримувалися цього вже більше двох століть, тому важко було повірити, що Сергій пішов на таке.