"Серцебиття"

   Анастасія.

   Знову це яскраве біле світло. Думка про те, що я все таки померла, не давала спокою. Я не могла розплющити очей. Навколо все гуло, вібрувало і дзижчало. Час наче зупинився. Хоча ні, він не відчувався взагалі. Я не могла сказати, пройшло декілька годин чи тижнів. Тіло, здавалося, налите свинцем. Стан на межі смерті і марення. Я не могла зрозуміти, де закінчується реальність і починаються видіння – каламутні, здебільшого нечіткі, але подекуди навіть занадто реалістичні, вони заполонили свідомість. Іноді, обличчя, що виринали з загальної сірості були знайомими, рідними. Але були й такі, що наводили жах, змушували серце шалено битися. І тоді, десь здалеку долинало часте, нерозмірене пищання. 

   Мені здавалося, що я біжу кудись, спотикаюся і падаю, боляче врадаряючись. А потім прийшло розуміння, що все ще лежу непорушно, немов застигла в мармурі статуя. А ще – цей холод… Він пронизував до самих кісток, наче став частиною мене. Я повільно пригадувала останні події. З пам’яті виринали уривки: чужинці, погоня, річка, холод, темрява…

   Я поверталася до реальності, усвідомлюючи нарешті, що жива. Разом з тим, якась частинка моєї свідомості все ще мчала в екіпажі. Мене переповнювали дивні відчуття – жаль змішаний з радістю, полегшення від того, що я нарешті все згадала, що я не сама в цьому світі, і усвідомлення того, що я помирала знову і знову... Це було занадто для мене. Гарячі сльози полилися холодними щоками. Контраст був разючий і напрочуд відчутний. Я знову могла відчувати своє тіло.

   Хтось взяв мене за руку. Тепло шершавої долоні зігріло замерзлі пальці. Я одночасно хотіла і боялася побачити, хто біля мене.

– Анастасіє, – прошепотів чоловічий голос десь зовсім поряд.

– Я просила зачекати в коридорі. Ти знову налякаєш її,  – суворо прошипіла бабуся. – Настуню, ти мене чуєш, дитинко?

   Я спробувала розплющити неслухняні очі. Червоні плями розмили все навколо. На мить я пригадала, як розтікалася кров по льоду. Заморгала, але це не допомогло, тільки зігнало з вій кілька неслухняних сльозинок. Я не померла. Він знову врятував мене.

   Нарешті я могла нормально бачити. Призвичаївшись, роздивилася навколо. Лікарняна палата. Справа – монітори, які заповнювали простір гулом і пищанням в так мого серцебиття. Зліва – бабуся тримає мене за руку. Бліда, втомлена і така рідна. Як я могла на неї злитися? Вона стільки зробила заради мене.

   Боковим зором я вловила якийсь рух біля дверей, оглянулась і зустрілася з темними очима, які бентежно спостерігали за мною, навіть не моргаючи. Це були ті самі очі — теплі, мовчазні, пронизливі, — що дивилися на мене крізь товщу льоду, і тоді, в кареті, у тому житті, яке тепер здавалося маренням. У їхній глибині віддзеркалився той самий біль, що колись палив мене середини, змішаний із відчаєм, жалем і чимось невимовно рідним.

   Я не могла відвести погляду. Здавалося, що час завмер, а тиша в кімнаті стала відчутною, як товстий шар снігу під моїми босими ногами. Невже це можливо? Минуле, яке я старанно намагалася уникати, знову простягнуло до мене руки, нагадуючи про те, чого наче ніколи й не було.

   Я судомно втягнула повітря, яке зі свистом увірвалося в легені. Бабуся стурбовано схилилась наді мною з тривогою на старечому лиці. Але я не бачила її. Не чула ні слів, ні гулу приладів. Мій світ повністю сконцентрувався на чоловікові, що застиг на порозі палати. Він був таким, яким я його й запам'ятала: високим, вродливим, з виразним поглядом темно-карих очей з-під чорних брів, з легкою щетиною, яка додавала особливого шарму. Його волосся цього разу було коротко підстрижене, підкреслюючи сильні риси обличчя. Його постава, впевнена та спокійна, свідчила про внутнішню силу, та в погляді проглядався смуток, наче тінь спогадів, які він бажав зберегти і забути водночас.

— Братику! — промовила я самими лише пересохлими і потрісканими губами. — Братику! — щось схоже на гарчання виривалося з грудей разом з болем. Я пригадала, як крижана вода обпекла горло і легені, коли я судомно намагалася вдихнути. А він…Невже він таки розбив лід руками? Він знову мене врятував, не жаліючи себе. 

       Я пробула в лікарні ще два тижні. На щастя, все обійшлося переохолодженням і пневмонією. Коли мене виписали, брат відвіз мене в дім бабусі. Дорогою я мовчала, хоча багато про що хотілося розпитати в Сергія. Та він сказав, що на все свій час, і я не сперечалася. Заздалегідь знала, що його впертість мені не здолати. 

   З поміж усіх моїх братів саме Сергій взяв на себе роль батька і опікуна. Хоч ми всі намагалися дбати одне про одного, він переймався нами більше, ніж собою. Він не був найстаршим, але Любомир, в силу свого характеру, був надто егоїстичним. Одного разу, вже й не згадаю в якому з життів, десь на початку шляху, він кинув нас, щоб врятуватися. Але і це нічого не дало. Саме після того випадку Сергій став опікуватися нами і на його плечі ліг тягар відповідальності за всіх. А ми були ще тим вантажем. Кожен зі своїм характером, поглядами і переконаннями, яких вкрай важко було позбутися чи виправити. Ми були далеко не ангелами, поводилися мерзенно, були занадто самовпевненими і засліпленими. Колись ми панували над іншими, мали власних рабів, смітили грошима, прикриваючи власні злочини. Ми не поважали ні чужі життя ні власні. Напевне десь в цьому і криється причина нашого прокляття. 

   Тепер, пройшовши стільки століть відчаю, болю і втрат, ми почали цінувати життя, перестали бути егоїстами і марнотратниками. І в основному це заслуга Сергія. Він завжди збирає нас разом, не дозволяє опускати руки, не дає зневіритися. Тому навіть егоїстичний Любомир, свавільний Костя і по-дитячому безрозсудний Тимур слухають його. Ми всі змінилися, стали кращими версіями себе і навіть розкаялися в гріхах. Але прокляття не спало. Колесо знову і знову крутилося, намотуючи життя за життям.