"Наше перше життя"

Анастасія.

Яскраве світло засліплювало, і я швидко заморгала, намагаючись призвичаїтися. Зрештою, я роззирнулася навколо. З великого дзеркала в золоченій оздобі, що висіло на стіні, на мене дивилася дуже юна і вродлива дівчина. Її… ні, мої очі, мої губи і ніс… Мимоволі я піднесла руку до обличчя. Відображення в дзеркалі повторило рух. Невже це я?

Я здригнулася і пляшечка з дорогими парфумами полетіла вниз і, ледь торкнувшись кам’яних кахлів підлоги, розлетілася на дрібні друзки. Я навіть не встигла зрозуміти, що сталося. Вбиральню наповнив п’янкий аромат і одразу запаморочилося в голові. Я вхопилася за край раковини, щоб не впасти. «Та що не так з тобою сьогодні?» –  подумки запитала у дзеркала, з якого дивилися на мене сумні очі. Бліда шкіра ще більше контрастувала з темними очима і ледь помітними тінями під ними. Я намагалася їх замаскувати, та вийшло геть кепсько.

Стук в двері відволік від важкого споглядання на ту, яка ще донедавна цвіла життям і красою, а тепер стала схожою на живого мерця.

– Хто ти? – скрушно хитаю головою і зітхаю у відповідь.

– Пані, з вами все гаразд? Я чула якийсь шум?

Знову ця набридлива настирна підтиралка старого графа. Відколи я тут, вона ока з мене не спускає. Так, наче я можу собі щось заподіяти. «Пані се, пані те. Туди не йдіть, те не робіть…» Ненавиджу цей дім і всіх, хто в ньому.

 – Пані, вам варто вийти і вдягнутися. Ось-ось прибудуть гості. Ви маєте бути готовою належним чином. Його Світлість сказали…

Рвучко відкриваю двері, перериваючи початок хвалебної оди її господареві. Чи то моя раптова з’ява, чи то запах дорогих парфумів вдарив в ніздрі жінці, але відсахнувшись, вона ступає два кроки назад і натикається спиною на дерев’яний постамент. Ваза, що стояла на ньому загрозливо захиталася, і, перш ніж ми бодай щось усвідомили, повалилася додолу і розвалилася на декілька частин. Мимоволі я затиснула рот рукою, щоб не скрикнути. Але такий шум не міг залишитися непомічений. З кабінету виглянув граф. Він перевів погляд з ошелешеної економки на мене, а потім на уламки дорогої вази, і обличчя його побагровіло. Буде гроза. Але ж я не винна…

– Пане! – економка з неймовірною швидкістю кинулася до хазяїна і припала до його ніг. – Прошу, не карайте пані. Вона незумисне. Я просила її заспокоїтися, але вона надто збуджена через майбутній бал.

Я отетеріло хапала ротом повітря, немов риба, яку хвилею викинуло на берег, не в змозі й слова мовити. Граф метав блискавки, і жодне моє слово тут не допомогло б. Як вона могла так нагло оббрехати мене? Та це не мало значення. Однаково в його очах я була причиною всіх бід і негараздів. Я до болю стиснула кулаки, увігнавши нігті в долоні. Від безсилля і безпорадності сльози виступили на очі. Я втрачала рештки самовладання.

– Ти! – вказав на мене куцим пальцем з масивним золотим перстнем. – В кабінет, негайно!

Його голос луною розійшовся коридором, навіть економка, яка все ще не насмілювалася підвестися, здригнулася. Граф не зважав на неї і, розвернувшись, попрямував до кабінету, залишивши двері відчиненими. Я приречено попленталася слідом, заздалегідь знаючи, що з ним сперечатися марно.

– Двері!  – гримнув дядько, не дивлячись на мене.

Якомога тихіше зачинила двері, зауваживши, що економка все ще стояла навколішки, тільки тепер проводжала мене хижим поглядом з ледь вловимою насмішкою на губах. Я знала, що варто дверям зачинитися, як вона припаде до них вухом, щоб почути все, що відбуватиметься зараз в кабінеті.

Я дивилася на широку спину цього ненависного мені чоловіка і починала тремтіти. Ненавиділа себе за цю слабинку, але я була лише людиною. Я боялася його і того, що він зі мною робив. Він був жорстоким, а я – беззахисною і слабкою. Це бісило найбільше.

За ці декілька років мого перебування під так званою опікою мого єдиного родича, мого дядька по лінії батька – графа Златогорського, я пізнала на собі всю силу людської жорстокості. Пригадую, після трагічної загибелі батьків, якийсь час я скиталася по сиротинцях, аж поки повірений  привіз мене в багатий маєток і сказав, що тепер дядько опікуватиметься мною. Я була ще зовсім юною і думала, що буду принцесою в чудовому замку. Тоді нам назустріч вийшов усміхнений і добродушний чоловік, який запевнив повіреного, що піклуватиметься про мене, як про рідну, адже вони з батьком були дуже близькі. Мене ще тоді мали б насторожити ці слова, бо за всі прожиті разом роки, батько ніколи навіть не згадував про брата. Але я була надто зламана горем і надто вражена навколишньою розкішшю, щоб щось запідозрити.

Проте, вже того ж вечора дядечко побив мене батогом до напівсмерти. Я лежала на холодній підлозі його кабінету і навіть сил плакати не було. Впродовж всіх п’яти років він карав мене в цьому ж кабінеті за будь-який найменший проступок. Іноді, брав батога до рук лише тому, що в нього був поганий настрій. І щоразу його тортури ставали все безжальнішими і принизливішими. Востаннє він так відшмагав мене, що спина місяць не гоїлася. Рубці досі виднілися на блідій шкірі.

Але сьогодні від цього не зробить. Він же не зіпсує товар. Саме так я почувалася, коли він заявив, що на сьогоднішньому балу  віддасть мене тому, хто запропонує найвигіднішу ціну. Після стількох років знущань він вирішив продати мене, як овечку. Тому я спокійно стояла, поки він, відвернувшись до шафи, щось там шукав.

Свої пошуки він супроводжував гучним сопінням і кряхтінням, та рапторм задоволено прицмокнув масними губами і повернувся до мене. Серце вмить стрибнуло в п’яти, коли я помітила в його руках довгу тонку лозинку. Його очі зустрілися з моїми і побачила дикий захват від передчуття того, що зараз відбудеться. Цей старий збоченець явно отримував неабияке задоволення від знущань наді мною.